Історії війни
Сьогодні мені вперше стало соромно за те, що я розмовляю російською мовою.
На заправці підійшла до каси, там стояли двоє у камуфляжі – чоловік років 50 i зовсім молодий хлопець. Операторка заправки готувала їм хот-доги і винувато оглядалася зі словами : “Зараз-зараз, ще хвилиночку”, бо їх чекала машина, вони поспішали. Чи то додому “звідти”, чи то “туди”.
У них були приємні обличчя, підтягнута статура, чистий, охайний військовий одяг і дуже тверезі очі. І тут я, за звичкою, російською мовою сказала: “8-я колонка. До полного включите, пожалуйста!”… Вони різко обернулися у мій бік і подивилися так, наче я у них вистрілила. Не пам’ятаю, щоб я коли-небуть почувалася так ніяково.
I тут до мене дійшло – кожне наше слово, сказане мовою ворога, – це постріл їм у спину! У спину тих, хто мужньо стоїть на передовій, захищаючи наше спокійне життя, нашу можливість ось так спокійно заправити свою машину, з’їсти хот-дог і випити каву на будь-якій заправці, а потім так само спокійно доїхати додому.
Я зрозуміла, що розмовляючи російською, ми зраджуємо їх!
Я клянусь, що віднині буду викорінювати з себе російську мову, хоч виросла в російськомовній родині і досі у сім’ї розмовляємо російською! Я клянусь, що буду розмовляти українською скрізь, де тільки можливо!
Друзі, прошу вас зробити так само! Бо ми українці! Ми освічена нація i маємо знати багато мов, однак у своїй країні розмовляти рідною, солов’їною мовою!
Автор – Галина Гуцол