Я розумію, що всім страшно.
Хтось зрозумів, що обіцянки з телека були занадто райдужними. Нас чекає довга війна, я вам казав, але не проблема, якщо ви не почули або не повірили. Можливо, відсутність думки про реальну тривалість війни у вашій голові в перші тижні й місяці вас врятувала. Тому все ок.
Але тепер часи змінилися. Треба прийняти це як факт. Війна буде довгою. І це не остання наша війна скоріш за все, якщо що. Звикайте жити, як Ізраїль, з бомбосховищами у кожному домі, з зупинками, які можуть стати вогневою точкою, з призовом для всіх, включно із жінками. У нас під боком намаханий режим із мільйонами біороботів під рукою.
Комусь дуже страшно від цього. Було б дуже зручно, аби могутня і велика українська армія, перемогла рф без саме твого призову і твоєї участі. Якось. Тепер багато людей зрозуміли, що плани призову мільйона людей не були фантазією. Як так питають люди?
Поясню. Воювати складно. І важко. Ворог не ідіот — він також вчиться, а той, хто в рф не вчився, уже помеp. Бажати, щоб у твоєї країни була нормальна армія і сподіватися на неї це нормально. Але воювати важко. Будь-якій армії.
Комусь просто незручно. Хтось, наприклад, не шукав роботу у новій реальності, бо ж скоро все буде, як раніше. По-перше, «як до війни» вже не буде, значною мірою через те, що світ зміниться, але все одно. По-друге — війна надовго. Повторю ще раз. Звикайте — це надовго. Розберіться в собі, у своїх відчуттях. По-третє війна це дорого і у наступні декілька місяців, ще багато людей відчують це на собі.
Було б дуже зручно, аби союзники утримували нас під час війни, але так не буде, точніш не буде повною мірою. Вони допоможуть нам не впасти, але не зможуть нас утримувати на 100 %. Платити за свою армію, за свою безпеку і за своє майбутнє доведеться й нам.
Комусь важко від постійних новин про загиблиx та поpанених знайомих, когось задовбала неможливість норм затусити бо комендантська година, хтось не може спати під час тривог, хтось з’їжджає з глузду від постійного очікування cмерті, хтось вигоряє у волонтерці, хтось докоряє собі за те, що робить так мало або не те — і це підточує сили.
І всі ці люди свідомо або підсвідомо, самостійно або під впливом інфлюенсерів, думали або сподівались, що це все скоро скінчиться. Ну якось стане норм. Це не звинувачення — це нормально сподіватися на краще, мені самому хотілося вірити в оптимістичні варіанти.
Та коли замість анонсованих контрударів, стало зрозуміло, що ворог зробив висновки, і перейшов до нарізання фронту та випаленої землі, а ми до манштейнівського «скорочення фронту» багато людей дуже різко перемкнулися з ейфорійного режиму (-ред.) до режиму «що сталося, чому ми відступаємо?».
Переходити в панічний режим не потрібно.
Ми передовий загін вільного світу. Індустріальну та економічну міць, яка стоїть за нашими спинами перемогти неможливо. І ми вже довели союзникам, що ми варті підтримки. Ми чинимо опір, ми розмінюємо території на час, який потрібен світу, аби перебудуватися. На жаль, окрім територій ми платимо життями. Але ми не здаємося і тому стратегічних перспектив у цій війні росія не має, хоча ще досі утримує ініціативу на фронті. Це не буде тривати вічно. Але, скоріш за все, це буде тривати довго.
Бо світу потрібен час.
Перейти в режим холодної війни складно. Це прямо трансформація. Точніше десятки, можливо, сотні трансформацій. У головах людей, насамперед. І у військово-промисловій галузі, і в економіці, і в енергетиці, і в дипломатії і багато де ще. Західні країни дуже гарні, тому що дуже відрегульовані й налагоджені. Тепер магістральна лінія всього світу змінюється, усе потрібно буде перебудувати і переналагодити. Це не буде швидко.
Гарна новина, що і росії складно теж. Там та сама перебудова, бо також до такої війни ніхто не готувався.
Нам потрібен час. Нам потрібно берегти людей.
Але чого нам зараз не потрібно — так це зневіри.
Вашої в тому числі.
Нам потрібно бути на одну добу стійкішими, ніж вони. Альтернатива — окупація і смерть. Не думайте, що еміграція вас врятує — я вже казав, трансформація чекатиме весь світ.
Ми повинні дати їм п@&9и. Тут та зараз. Просто це «зараз» буде тривалим. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем.
І так, це буде важко. Прям погано (-ред.) буде, бо це війна. Найбільша у Європі з часів Другої Світової. Але це не привід опускати руки та занурюватися в деструктивні внутрішні срачі.
Це привід реально подивитись на ситуацію. Зробити висновки для себе, та модифікувати як свою поведінку, так і свої очікування.
Настав час зробити саме це, поки армія продовжить виконання своїх завдань.
З вами був молодший сержант ЗСУ, Anton Shvets.
Пам‘ятайте. Без нас немає вас, без вас немає нас.