Правоохоронці фіксують воєнні злочини окупантів і збирають докази для міжнародних судів. У Бородянці ексгумували півсотні тіл загиблих, з них не усіх упізнали родичі, про це йдеться в ТСН.
Місцеві чоловіки допомагають розкопувати загиблих, яких люди ховали тут у садку біля лікарні в Бородянці, під дулами російських окупантів. Пані Надія плаче біля могили сина, якого не стало на четвертий день після повномасштабного російського вторгнення. Російські окупанти розстріляли Костянтина, коли той разом з однокласником йшов вздовж дороги. «Він йшов з хлопцями, вони всі впали, а він не встиг впасти. Хрещена мати зателефонувала, сказала, що Костіка немає і чоловік поїхав знайшов його. Два тижня чекали пока дозволять що небудь, не дозволяли», – розповідає жінка.
Більше десятка БТРів і купа озброєних російських армійців у селищі – 67-річна жінка такою запам’ятала окупацію Бородянки. Після поховання сина в чоловіка Надії російські військовики поцілили з автомата, коли той їхав на автівці по селищу. Чоловік отримав важкі поранення, але вижив. В те, що втратила сина, навіть біля розкопаного тіла вірити не хоче. «Я всім показую його фотографію, правда не хотів жениться. «Я в 40 років женюсь», – сказав мені. Не вийшло навіть в 40. Навіть у друзів просив пробачення, чи відчувала душа його», – додає Надія.
З дев’яти ексгумованих в Бородянці мирних людей, яких росіяни розстрілювали впритул, правоохоронці досі не можуть встановити особи двох – чоловіка і жінки. Після визволення містечка нашими армійцями виявлено зо півсотні загиблих цивільних, як мають кульові поранення і не брали участі в бойових діях.
«Попередньо судові медексперти кажуть, що їх розстріляли саме з автоматичної зброї. Цифра загиблих людей від рук російського агресора сягала 1045 осіб і більшість це Бучанський район. Це цивільні люди, які не мали відношення ні до ТРО, ні до військових формувань», – зазначає очільник нацполіції Київщини Андрій Нєбитов.
Сергій не стримує сліз, згадуючи як ховав 15-річну Катю біля свого подвір’я, де поряд поховані односельці. Дівчина отримала важкі осколкові поранення, тікаючи з батьками із Гостомеля. За її життя на операційному столі боролись медики місцевої лікарні, але ураження виявились смертельними. «На кільці тут, на Варшавці або снаряд, або міна, щось потрапило», – розповідає зі сльозами чоловік.
Вона того ж віку, що і онук Сергія Іван, вони разом навчались у школі. «Коли ще був зв’язок, я побачив повідомлення у шкільній групі, що Каті Шишкіної більше з нами немає. А потім вже через кілька днів я бачу, що мій дідусь пішов на город. Допоміг закопати на перепоховання і він мені розказав кого він поховав», – розповідає Іван.
Сергій показує, як разом з синами переобладнав буржуйку в духовку посеред двору, аби годувати родину в дні окупації російськими військами. Пшеницю, яку тримали для курей, мололи в кавомолці, з того і пекли хліб. Під час ворожих обстрілів, які не припинялися тут довгих 35 днів, вони вдесятьох ховалися в холодному підвалі, серед них ще зовсім маленькі онучки Сергія. Дідусь їх заспокоює і обіцяє, що обстрілів вже не буде.