Українська вчителька Надія Азарова наголосила, що дитину варто підтримати під час карантину і бути з нею в цей складний період. А якщо буде потрібна перерва від навчання – то її варто влаштувати.
Як написала жінка на Facebook-сторінці, у великих містах школам легко організувати навчання онлайн, а в маленьких містах і селах є вчителі, які не мають потрібної техніки і досвіду викладання дистанційно.
“Є діти. Ці діти живуть добре, краще за нас. Більшість ніколи не голодувала і поняття не має про те, як виглядає справжня скрута. І раптом все змінюється. За тиждень, на очах. І то не вкладається у дитячий розум. І світ, здається, починає хитатись, а зверху ще кричать та щодня повчають через лінь і кривий почерк”, – поділилась Азарова.
За її словами, вчитися потрібно. Але діти є різні: одні чудово справляються з поставленими завдання, а деякі починають злитись, стають агресивними, плачуть або замикаються у собі.
“Дитині може знадобитись час і підтримка, а останнє, що їй треба в такій ситуації це критика і рівний почерк. І тут вже доведеться обирати, що важливіше: вчасно вибігти з будинку, який руйнується, чи довго збиратись, аби виглядати при тому пристойно. І от я обираю бути більше мамою, ніж вчителькою. Обираю створити сину місце затишку серед всього цього хаосу”, – додала Азарова.
Надя Азарова
Нас формує наш досвід. Все пережите завжди осідає глибше, ніж можна сягнути голими руками. Одна й та ж подія у кожній душі лишає унікальний відбиток, але загальна, якась невловима й невидима ниточка все одно пов’язуватиме всіх причетних ще довгі роки. Ті, хто пережили голод ще довго будуть тримати окраєць хліба прозапас, а ті, кому довелось пережити насилля надовго перестануть довіряти людям. Діти, які пережили обстріли назавжди запам’ятають кожну мить того жахіття, а ті, хто тонув ще довго боятимуться води.
Читаючи “Список Шиндлера” я завжди найбільше думала про дітей. Що відчували в дорослому житті ті з них, хто вижив? Як не збожеволіли? Як довго те гоїлось і чи зарубцювалось врешті? Дитячий світ крихкий і чим ретельніше його оберігаєш, тим більше в ньому мереживних ниток, тим тонше скло, тим більше тріщин від кожного удару. Ми хочемо дітям добра, ми мріємо про їхнє щасливе майбутнє, ми створюємо умови для розвитку, щосили розводимо хмари над їхніми головами. Це природно, це правильно. Ми багато пережили, так багато сил витратили на те, щоб життя з кожним роком ставало більш ситим, комфортнішим, яскравішим. Більшість дітей змалку подорожують, мають більше, ніж потрібно і поволі звикають, що мрії здійснюються, щойно з’явившись в голові. Ми робимо все, що під силу і програмуємо їх на перемоги і щасливе майбутнє. Так у всіх. Бо ніхто не чекає цунамі, сидячи на березі тихого ставка.
Але от раптом виявляється, що і на ставках бувають цунамі. І ти відчайдушно відмовляєшся вірити, але воно вже накрило. Поки лише твого сусіда і ти чимдуж біжиш, аби врятуватись самому і не дати загинути найдорожчим. І хочеться думати, що же просто жахливий сон, але очі розплющені. Все насправді.
Як вчителька, я розумію, що ситуація з навчанням зараз критична. Це у великих містах легко все організувати онлайн, знайти крутих викладачів, які пояснять, розважать, навчать. Але є маленькі містечка, є села, де дітям гуртом збирають на звичайнісінькі зошити. Є вчителі, які не мають потрібної техніки і досвіду викладання в Zoom. Потрібен час, аби все запрацювало. Мені личило б говорити батькам: контролюйте дітей, стимулюйте вчитись, не спускайте очей. Але, якщо на хвилинку забути про те, що я вчителька і згадати про те, що я мама, то ось вам картина, яку я бачу.
Є діти. Ці діти живуть добре, краще за нас. Більшість ніколи не голодувала і поняття не має про те, як виглядає справжня скрута. І раптом все змінюється. За тиждень, на очах. І то не вкладається у дитячий розум. Воно й у дорослий не дуже-то поміщається. Навколо налякані дорослі, виснажені невідомістю та ізоляцією батьки. Більше не можна гуляти （хоча це корисно), не можна до друзів （хоч раніше це завжди віталось), треба мити руки（чомусь часто） і вчитись, вчитись без кінця（хоча схоже на канікули і мама не завжди може доступно пояснити). І світ, здається, починає хитатись, а зверху ще кричать, лютують та щодня повчають через лінь і кривий почерк… І нічого не ясно, і ніхто не знає, коли це скінчиться…
Мій викладач колись казав: “неважливо в якій саме білизні ти вискочиш з дому під час землетрусу.” Тоді я сміялась, а лиш тепер дійшло. Бо Землю саме трусить, а в мені тим часом борються вчителька з мамою. І мама чомусь забула, що головне – лишитись цілим, а все інше зашиєм, підтягнемо, виправим, наздоженем…
Чи потрібно вчитись? Звісно! І частина дітей з тим чудово справляється навіть в таких умовах. Але діти всі різні. І деякі з них зараз переживають свою особисту трагедію, яку навіть сформулювати не зможуть до ладу. Вони починають злитись, стають агресивними, плачуть, або замикаються у собі. В тому є і наша вина. Знав би де впадеш… Але факт лишається фактом: дитині може знадобитись час і шалена підтримка, а останнє, що їй треба в такій ситуації це критика і рівний почерк. І тут вже доведеться обирати, що важливіше: вчасно вибігти з будинку, який руйнується чи довго збиратись, аби виглядати при тому пристойно.
І от я обираю бути більше мамою, ніж вчителькою. Обираю створити сину місце затишку серед всього цього хаосу. І якщо йому потрібен буде тайм-аут, то мені не шкода. Бо я обираю любити його в кожній ситуації, обираю молитись за нього, молитись разом з ним, малювати, читати, сміятись і готувати разом на кухні доки Бог дасть сил. Чи виходить у мене? Періодично. Чи важко мені відповідати на його питання? Так! Але я думаю про те, що зараз формується його досвід і Бог саме мені довірив бути з ним поруч в цей момент. І сильнішої мотивації, по-моєму, не вигадати.