Рано чи пізно це мало статися. Говорити правду в нашій країні важко. Цей день настав. Мені сказали написати заяву за власним бажанням, по-хорошому, і звільнили з лікарні.
Жодних варіантів залишитися і продовжувати допомагати людям навіть не розглядалося керівництвом. З початку цього тижня я більше не працівник Київської клінічної лікарні No4.
▪ Наскільки розумно це, в такий складний період, зменшити критично відсутні, знімки? Не мені судити. Однак ілюстрація ситуації наочна: Україна продовжує втрачати лікарів у лікарнях, процес продовжується.
▪ Тиск “зверху” очевидний. Хоча, я багато чого не знаю, і мабуть навіть знати не хочу.
▪ Я багато заборгувала лікарні, в якій працювала, без малого, 10 років. Тут мене навчали, виховували і виховували як фах гідних вчителів. Колегам низько вклоняюсь за весь досвід та знання, які надалі будуть використовуватись виключно для допомоги людям.
▪ Я не прошу захисту чи співчуття. У мене все добре. Повертаюся в роботу без зволікань. Я й надалі спрямовуватиму всю свою енергію на ставлення до людей, наукову діяльність та впровадження здорового глузду в багато сфер нашого життя.
▪ Я вдячна керівництву, за те, що мені дали шанс розвиватися і рухатися далі!
Коли одні двері зачиняються, інші, виявляється, що довго чекали на відкриті…