Напередодні Великодня російські окупанти обстріляли Херсон, уразивши територію одного з навчальних закладів в мікрорайоні Таврійський. Внаслідок ворожої атаки загинули двоє жителів міста — 48-річна Ірина Дудка та її 28-річна донька Марина.
Голова родини Володимир Дудка відомий у спортивних колах, адже все життя він пропрацював лікарем та фізіотерапевтом у таких футбольних клубах, як МФК «Кристал» (Херсон), «Таврія» (Сімферополь), «Енергія» (Нова Каховка) та інших. Після загибелі найдорожчих людей чоловік не приховує — йому тепер лише в армію, адже, на жаль, нема більш вмотивованих солдат, ніж ті, хто все втратив… На одного такого тепер стане більше.
«Все — як у тумані. Біль, розпач, тіла в калюжі крові»
– Ніщо не віщувало біди. Наша родина готувалась до Великодня. Вже й паски спекли. Мріяли, як у родинному колі проведемо цей світлий день. Та тепер 15 квітня назавжди чорний день у моєму серці та календарі, — розповів «ФАКТАМ» Володимир Дудка. — Тієї страшної суботи рідні були на роботі у салоні лазерної епіляції. Дружина Ірина працювала адміністратором, дочка Марина — провідним майстром, вона мала медичну освіту. Відпрацювали й вже повертались додому. О 14−00 вони завжди були на місці, а цього разу запізнювались. Я зателефонував коханій й поцікавився, що сталось. Вона пояснила, що забігли до магазину, бо хотіли придбати продуктів до свята, і вже повертаються. Ірина та Марина не дійшли додому близько 150 метрів. Вони саме проходили алеєю між двома школами, в одній із яких вчилась донька. Поруч садочок. Й на тому місці був приліт ворожого снаряду.
Так як я був у квартирі, почув вибух. Відразу став телефонувати Ірині. Ще раніше ми домовились із нею, що щоб не сталось, вона має відповісти після третього гудка, адже війна, і я дуже переживав. Аж тут її телефон мовчав. Набираю Марину. В неї взагалі «абонент поза зоною досяжності», це мене ще більше здивувало, дочка завжди брала трубку, і її телефон був зарядженим постійно.
Я зрозумів, що щось сталось, тому зібрався й пішов у напрямку, яким завжди рухались мої рідні. Дорогою весь час їх набирав.
Десь на восьмий раз слухавку таки взяли. Тільки не Ірина і не Марина. А незнайома жінка. Її слова: «Вибачте, вони загинули» досі обпікають мені серце. А далі все — як у тумані. Біль, розпач, тіла в калюжі крові. У Марини десь було шість поранень, їй навіть зірвало сережку… Осколками посікло й дружину. Приїхали лікарі, вони лише констатували смерть. Там шансів не було, вони потрапили просто в епіцентр падіння того клятого снаряду. Скоріш за все, били з відстані за 6−7 кілометрів з окупованої території. Тривоги не було тоді, адже самі розумієте, що відреагувати так швидко ніхто не міг.
— Марина була вашою єдиною донькою, й знаю, що ви дуже дружня родина й обожнювали провити час разом. Якими запам’ятались вам Марина та Ірина?
– Доця обожнювала кулінарію. Із власної зарплати купила гриль й готувала шніцелі. Такі великі, як пів долоні, уявляєте? Смачніших я не їв і вже не скуштую.
Ірина мала золоті руки, вона вишивала справжні шедеври, вся квартира у її роботах, які вартують бути на виставках. Заробляла на життя вона тим, що шила. Її верхній одяг викликав захоплення у клієнток й вони довіряли свій гардероб моїй дружині, бо знали, що вона талант! Ірина та Марина допомагали весь час тваринам. Вдома у нас мешкали три кішки. Дружина щодня купувала ніжки та курячі голови, варила, відрізала навпіл і годувала кожного чотирилапого виключно із рук. Ось таке золоте серце мала.
У день загибелі вони з донькою пройшли 16 кілометрів, я вже потім побачив по їхньому годиннику, годуючи безпритульних песиків та котиків. Наступного дня після трагедії я пішов підгодувати улюбленців Ірини та Марини. Взяв одну із сумок, яка тоді була із ними, й не помітив, що на ній була пляма від крові. Не повірите, коли я годував собаку, вона відразу почала нюхати ту саму сумку. Після того так жалісливо почала тертись об мою ногу…
Дуже болить, що навіть онуків не дочекався. Нещодавно дочці трапився хороший та серйозний хлопець, мріяли з дружиною, що скоро й весілля відсвяткуємо… Тепер коханий Марини зі сльозами на очах розповідає мені, що замість каблучки повезе на 40 днів їй на могилу м’яку іграшку…
«Воюватиму за трьох. І житиму так само. Ірина та Марина відтепер мої янголи-охоронці»
— Як для вашої родини почалось 24 лютого? Чи виїжджали ви з міста в цілях безпеки? Як жилось в окупації?
– Ми прокинулись від вибухів. Відразу шок. Через добу-дві окупанти почали рухатись Антонівським мостом, наші його перекрили, йшли запеклі бої… І загарбніків тоді полягло чимало. На жаль, вони досить швидко заїхали у місто та почали його контролювати. Тому кудись їхати було нереально. Найбільше мене дратували їхні триколори. Проте біля залізничного вокзалу український прапор майорів понад два місяці. У наш дім було два прильоти, один із них — на дах. Ми з родиною тоді саме годували тварин, пролетіло над головою. Тоді нас врятувало диво. Під час окупації дочка Марина продовжувала працювати у салоні. Але так як багато її колег виїхало, дружина Ірина взялась їй допомагати і пішла на посаду адміністратора. Я ж працював завідувачем медичної лабораторії приватної клініки, заробітну плату отримував виключно у гривнях.
— Ви все життя віддали спортивній медицині. Аж тут військова справа. Як довго наважувались на таке рішення?
– Із 1994 року я працюю у команді майстрів у професійній футбольній лізі, й, напевно, нема такого міста в Україні, де я б не був та не працював. Моя робота полягала у тому, щоб дбати про харчування, здоров’я та реабілітацію футболістів, надання першої допомоги під час гри.
У жовтні 2021 року закінчився сезон, і я пішов із «Таврії» (Сімферополь). Футболісти 23 лютого полетіли на збори до Туреччини й після початку вторгнення там лишились. А колишній власник клубу Едуард Репілевський відразу ж став колаборантом й переїхав до Криму, закликаючи своїми репостами земляків йти на бік ворога. Із донецького «Кристалу» хотіли організувати команду «Фаворит», мене запрошували кілька разів під час окупації йти спортивним лікарем, бо знають мене як досвідчену людину. Пропонували 100 тисяч рублів. Це понад 2000 доларів на місяць, плюс преміальні, які часто більші за саму зарплату. Я відразу сказав, що ні. Бо з тими уродами працювати не хотів.
Я ж чи не щодня у місті зустрічався із ними й бачив на власні очі, скільки горя вони принесли місцевим. Після втрати дружини та дочки, що мені ще робити, як не служити? Раніше я проходив строкову службу, тому досвід є. Чи медиком, чи солдатом — мені байдуже. Чесно кажучи, я би вже давно служив, якби не цукровий діабет. Проте я вже дізнавався, що такі хворі теж боронять Україну, тому вірю, що скоро буду у строю. Мститиму за моїх коханих, за херсонців, за всіх українців. Воюватиму за трьох. І житиму так само. Ірина та Марина відтепер мої янголи-охоронці. Їхні портрети переді мною, дивлюсь і не можу повірити, що їх нема. Серце кров’ю обливається. За що? Навіщо? Ненавиджу, тварі.
Херсонська обласна асоціація футболу розмістила в соцмережі карту Дудки Володимира, запрошуючи долучитися до збору на допомогу родині всіх небайдужих: 5168 7451 1561 2308 Приватбанк (отримувач Дудка В.В.)