Напередодні Великодня сумну звістку з Індії отримали рідні 10-річного Діми Пальока з міста Берегово, що на Закарпатті. Хлопчик помер там, так і не дочекавшись обіцяної пересадки серця. Та не про себе в останні хвилини життя думав.
15 місяців в Індії
Півтора року тому Діма летів в Індію з бабусею з великою надією. Бо мав хворе сердечко й сили на очах танули. Тоді лиш закінчив другий клас. З «благословення» міністерства охорони здоров’я України дитину відправили на трансплантацію. Та час минав, а про операцію ніхто навіть не заїкався. Пальоки прибули у клініку у грудні 2018, та навіть наприкінці 2019-го Дмитрика на операційний стіл не взяли.
Бабуся Ганна з сумом згадує, як весною торік почала бити у всі дзвони, бо зрозуміла, що лікування її онука не просунулося ні на йоту. Писала листи Президенту, у Верховну Раду, в міністерства. Розуміла, що кошти, виділені на операцію Діми, тануть — на проживання, безкінечні консультації та аналізи. А до пересадки діло не йде. Закрався сумнів: чи буде та операція взагалі?
Вісім дітей не дочекались операцій
Тим часом в Індії стали вмирати діти, що приїхали з-за кордону й так і не дочекалися донорських органів. Двоє — з України, четверо з Росії, по одному з Казахстану та Грузії. Пані Ганні ставало страшно від тих повідомлень. Вона за фахом медик, й вже двічі повертала Дмитрика з того світу, реанімуючи його бездиханне тільце після зупинок серця. Найбільше боялася моменту, коли не зможе це зробити. І він настав.
— Той день завжди буде перед моїми очима, — згадує жінка. — Діма поспав вдень, тоді взяв в руки телефон і попросив їсти. Я відійшла на кілька хвилин, щоб підігріти йому суп з фрикадельками. Та він тільки одну ложку ковтнув і…
Втретє бабуся не змогла повернути онука до життя — медки зафіксували смерть дитини. Убита горем жінка довго тримала в руках Дмитриків телефон. Переглядала фото, повідомлення, записи. І знайшла його молитву, залишену на диктофоні перед смертю.
— Знаєте, він в Бога не за себе просив, а щоб усі дітки не хворіли. І щоб не було коронавірусу, — плаче жінка.
Через епідемію вона не може поки повернутися додому. Щоразу, лягаючи спати, в спогадах дзвенить Дмитрикове: «Ба, а молитва?» Якою би втомленою не була, а, склавши долоні, просить у Господа найперше здоров’я для усіх діток.
Ганна Пальок до Дмитрик Пальок – шлях до одужання. Трансплантація серця
Він був сильніше, розумніше, добріше мене, і багатьох з нас – дорослих. Його віра в хороше була незрівняно сильніше моєї віри. Його бажання добра всім людям було настільки справжнім і щирим, що я не могла тоді, і не зможу зрозуміти ніколи, як 9-річний хлопчик може настільки не думати про себе, і постійно – про інших.
460 днів тут, в Індії, він кожен день говорив мені: бабуся, ти не переживай, все буде добре. У мене був розпач, біль, невіра, розчарування, нишком від нього – сльози. Але Дмитрик, як би йому важко і смертельно небезпечно не було, брав мене за руку і повторював: бабуся, все буде добре.
Завжди, до самого свого відходу, Дмитрик молився за всіх, своїми словами, потихеньку. Він бажав усім здоров’я, щоб діти не страждали, і останнім часом – щоб вірус обійшов людей стороною. Я ніколи не знайду пояснення цьому – хворий дуже ослаблений хлопчик молить у Бога добра і здоров’я незнайомим людям. Не собі. А всім іншим.
Якби тільки ті інші, від кого залежало життя Дмитрика, були хоч на частку такими ж чесними, як він… Але так не сталося.
Мій маленький Дмитрик залишився ідеалом мужності і стійкості. І зверху дивиться на всіх нас, без образи і докору. 9-річний хлопчик, який був і назавжди залишився сильніше, розумніше, добріше мене, і багатьох з нас – дорослих.
Нам залишилося повернутися додому. З Ченнаї в Берегово, 5000 км. Ми разом пройшли цей шлях сюди. Ми разом повернемося назад. Сюди дістатися було дуже складно. Так вийшло, що назад – набагато складніше, поки навіть не знаю як. Але вірю в допомогу, і що ми повернемося додому. Разом.