Десятки українок, які в пошуках щастя поїхали за своїми чоловіками, і тих, хто просто вирушив у далеку Сирію викладати в місцевих школах, лікувати хворих, однієї миті опинилися жертвами страшної війни.
Зараз вони в жахливих умовах живуть у таборі для біженців разом зі своїми дітьми. Часом їм нічого пити та їсти. Їх б’ють і кидають у в’язниці. Кілька українок уже загинули.
Поїхали заробити грошей
Фатіма Бойко, яка зараз живе в Німеччині, втратила в Сирії свою племінницю (імена та прізвища ми не називаємо з метою безпеки цих людей. – Ред.). Кілька років родина нічого не знала про те, що з нею та її дітьми.
Племінниця жила в Криму. Разом із чоловіком вони не могли знайти роботу, і тоді чоловік запропонував їй поїхати на заробітки до Туреччини.
“Перший час там їм було добре. Але, мабуть, він потрапив під чийсь вплив. Хтось їм розповів, що можна поїхати на кордон із Сирією, там робота ще краща. Племінниця повернулася в Україну, забрала дітей і поїхала до чоловіка. Але вже на кордоні їй оголосили, що чоловік на тому боці, у Сирії. І їй із дітьми потрібно йти туди. Вона повірила, і з трьома дітьми, вагітна четвертою дитиною перейшла до Сирії”, – розповідає Фатіма.
Відтоді подружжя не раз пошкодувало про те, що зробило, та було пізно. Чоловік, як і інші вихідці з колишніх республік СРСР, працювали на звичайних роботах: пекарями, будівельниками, шевцями, кухарями. Фатіма запевняє, що вони не брали участі в жодних воєнних діях, просто заробляли гроші на утримання своїх великих родин.
Чоловіка вбили, а її знову видали заміж
Але з часом чоловік усе частіше почав повертатися з роботи пригніченим і жахатися тим реаліям, говорив дружині, що потрібно якось вибиратися.
“Мабуть, серед його друзів були ті, хто працює на спецслужби, і донесли, що є людина, яка хоче звідси виїхати. Одного разу його забрали на роботу, і більше він не повернувся. Племінниці просто сказали, що машина підірвалася. Вона так і не знає, де лежать останки чоловіка”, – зазначає Фатіма.
А далі все пішло, як у поганому кіно. Родичку знову видали заміж, тому що одна жінка в Сирії жити не може, про неї повинен дбати чоловік. Новий чоловік був вихідцем із колишніх радянських республік, який прийняв іслам. Вони обговорювали можливості втечі і його теж убили. Потім з’явився третій чоловік – чеченець. З ним трапилася аналогічна ситуація.
Увесь цей час родина нічого не знала про долю родички. У Криму почалася окупація, і в будинок брата жінки навідалося ФСБ. Вони вже знали, що її першого чоловіка вбили і цікавилися місцеперебуванням сестри.
“Але брат нічого не знав, від ФСБ він тільки дізнався, що трапилося із сестрою та її чоловіком. І вже в 2018 році вона вийшла на зв’язок зі мною, тому що телефони родичів у Криму було втрачено. Вона розповіла про жахи, які їй довелося пережити. Але вона була жива. Вона говорила, що там багато жінок із різних країн. Вони покинули домівки під час бомбардувань і перебиралися від села до села”, – згадує Фатіма.
Йшли і ховали своїх дітей
“Найстрашнішим був перехід по пустелі, де вночі було дуже холодно, а сховатися або зігрітися було неможливо. У них не було теплого одягу. Так вони і йшли, дорогою ховаючи своїх дітей. Коли вона зателефонувала, розповідала, що разом з іншими жінками з Молдови, Польщі, Росії живуть у підвалі, їх постійно бомбардують, їсти нічого, вони буквально їдять траву. Нарешті сирійська армія взяла все під свій контроль, і вони опинилися в таборі для біженців Аль-Хол”, – продовжує Бойко.
Поки до вересня 2019 року табір перебував під американцями, то життя там було відносно стерпним. Червоний хрест доставляв їм воду, їжу. Але потім табір перейшов до курдів, і тоді почалося пекло: обшуки, побиття, знущання, арешти.
Курди можуть посеред ночі увірватися в намет, де живуть жінки з дітьми, забрати когось до в’язниці на кілька днів, а потім повернути. Так у таборі загинула одна українка. У неї було поранення в голову, їй не надавали допомоги й почався абсцес. Пропали двоє її дітей, один із них був поранений, у нього не було ноги.
“Те, що ми знаємо, крім цієї жінки, померли ще двоє на виході з Богуза, коли був обстріл, а про долю ще однієї українки ми нічого не знаємо. Іноді жінки звідси виходять. Їх викуповують родичі за великі гроші. Так табір покинуло декілька українок, але поки на територію України вони не заїхали. Ймовірно, живуть десь у більш безпечному місці. Деяким вдалося дістатися до Стамбула. Наш МЗС пообіцяв їм допомогу, якщо вони звернуться там у наше посольство офіційно. За нашими даними, у таборі перебувають 17 жінок і 44 дитини. Хоча Червоний хрест і Рафат Чубаров дають великі цифри”, – каже Фатіма.
Діти загинули у водовозці
Життя в таборі для біженців влаштовано як великий базар. Щоб вижити в таких умовах, наші співвітчизниці йдуть працювати до таких же сестер по нещастю, тільки з Європейських країн. Європейкам родичі можуть допомагати, пересилають гроші.
Тому, за словами Фатіми, ніхто з українок не сидить склавши руки. Вони наглядають за чужими дітьми, прибирають у наметах, переставляють їх, готують салати на продаж. У таборі є українська бабуся, яка приїхала рятувати своїх онуків-сиріт – мати і батько дітей загинули. Усе, що вона може купити, – це яблука і помідор, щоб якось порадувати дітей.
Їжу раз на місяць завозить Червоний хрест, роздає в коробках. Їдять зазвичай сочевицю і квасолю, ще є масло. Готують на газових примусах, які частенько вибухають і через них бувають пожежі.
З водою тут проблема. Кілька днів її можуть не завозити, і люди буквально вмирають через спеку.
Люди намагаються хоч якось вибратися з табору. Якось турецька сторона організовувала гуманітарний коридор. І на територію табору заїжджала величезна водовозка з водою. У ній були облаштовані ніші, в яких таємно вивозили дітей і жінок. Черга з охочих виїхати велика, але така подорож дуже небезпечна. Якось під час спеки у водовозці задихнулися діти.
Незважаючи на те, що їх накачали снодійним, щоб вони не видали себе, вони прокинулися від задухи. Адже на вулиці було під 60 градусів. Охорона витягла їх, намагалася відпоїти, але вони померли.
МЗС обіцяє допомогти
Бойко – одна з небагатьох, хто б’є на сполох, пише в усі інстанції, щоб урятувати українських жінок із цього табору. Нещодавно вона зі ще чотирма родичками, дівчатами, які також потрапили туди, відвідувала МЗС України. Там обіцяли допомогти.
“МЗС працює, працюють спецслужби. Кажуть, що з курдами дуже складно домовлятися. Ось вони щось вирішили, на завтра наші приходять, а вони все скасували. І річ навіть не у грошах на переїзди. Дуже складно домовитися про безпечне виведення людей, потрібно домовлятися з усіма, щоб дали зелений коридор. Єдиний, хто так і не допомагає нам, – це Офіс представника з прав людини і Людмила Денісова. Вони надсилають відписки. І зустрітися з нами навіть не захотіли, пославшись на коронавірус. Від онлайн-зустрічі теж відмовилися. А другого дня, дивлюся, Денісова поїхала нагороду отримувати, інфекції не побоялася”, – обурюється Фатіма.