22-річний житель Бучі Самір Алєксандров двічі побував у лапах окупантів та лише завдяки збігу обставин вижив після знущань кадировців.
Про це він розповів під час особистої зустрічі з кореспондентом Інформаційного агентства Волинські Новини у Бучі.
Коли 24 лютого 2022 року російські війська порушили кордони України і розпочали агресивне вторгнення, Самір ухвалив тверде рішення – лишатися на місці, аби оберігати свою сім’ю, в тому числі й вагітну сестру Рубіну, а також допомагати мирним жителям, чим зможе, оскільки воювати йому не дозволяє здоров’я.
Зі слів молодого чоловіка, 24 лютого, коли російські війська почали повномасштабне вторгнення на територію країни, він прокинувся о 5-й ранку від того, що на телефон почали надходити повідомлення з робочої групи – колеги інформували про те, що почали чути вибухи поблизу населеного пункту.
«Я розбудив своїх рідних і сказав, що потрібно щось робити, аби врятуватися. Пролунав ще один вибух. Ми почали запасатися водою, збирати речі. Я відвів родину до підвалу в третій секції новобудови. Там ми й ховалися. Згодом у третій та четвертій секціях будинку зібралися майже всі мешканці, що лишилися, для того, щоб допомагати одне одному», – розповідає Самір.
Він зазначив, що коли зникло електропостачання, місцеві готували їсти на багатті на вулиці.
«Спочатку в нас були і електропостачання, і газ, але цього всього не стало через тиждень після вторгнення. Я носив їсти ще й в сусідній житловий комплекс «Міленіум». Люди були настільки наляканими, що щоразу, коли я приходив, перевіряли мої документи. Одного разу мене вдарили, бо коли на вимогу показати паспорт я почав його шукати, люди подумали, що дістаю зброю», – каже Самір.
Хлопець пригадує, як 10 березня 2022 року вперше побував у полоні в окупантів. На щастя, це тривало недовго, бо під час знущань щось сильно налякало загарбників і вони, покинувши жертву, почали втікати. Навіть техніку лишили…
«10 березня близько 22:00 я йшов до сестри із підгузками, бо вона на останньому місяці вагітності і через стрес у будь-який момент могла дочасно народити. Мене перепинили кадировці й почали розпитувати про позиції наших хлопців, що бачив, яке в них озброєння тощо. Звісно, я не здав жодної інформації про наших військових. Більше того, з ними не могли нормально спілкуватися, бо половину сказаних ними слів через жахливий акцент я не розумів. Тільки безкінечне «дон-дон-дон». Мене повністю роздягнули. Змусили зняти навіть спідню білизну. Шукали патріотичні татуювання. Забрали телефон і при мені ж розбили. Потім дозволили одягнутися і знову почали розпитувати про позиції українських військових. Зрозумівши, що відповіді не буде, почали бити прикладом автомата. Під ранок затягнули мене в свій БТР. Так і забили б до смерті, але щось їх налякало і вони покинули мене й почали бігти. Тоді я вибрався з БТР і побіг додому. Чи відчував я щось у той момент? Ні… Я був готовий до смерті», – ділиться пережитим.
Вдруге йому «пощастило» потрапити до рук окупантів наприкінці березня.
«Я йшов до сестри, що ховалась у будинку на вулиці Яблунській, але не встиг повернутися до початку комендантської години. Тому переночував у родичів. Коли ж вранці повернувся додому, в моєму дворі стояв російський танк. Пізніше росіяни вивалили ворота і притягнули повний двір техніки. Я мусив прориватися через них, щоб дізнатися, де ж мої рідні. Мене знову затримали і роздягнули, але тепер тільки до пояса. І знову забрали мобільний телефон, всі речі в кишенях, але віддали цигарки й запальничку. Виявилось, що моїх рідних росіяни зачинили у підвалі третьої секції будинку і там силоміць утримували. Мене кинули до них. Серед людей, присутніх у підвалі, був п’ятирічний хлопчик. Ймовірно, через нього нас і не вбили. Через деякий час двері до підвалу відчинилися. І нам оголосили про наказ розпустити мирних жителів. Ми швидко забилися у два авто, припаркованих в дворі, і сусіди нас відвезли до сестри, а самі поїхали десь у бік Ірпеня», – пригадує молодий чоловік.
Й досі у багатоповерхівці, де мешкає Самір, в квартирах з вибитими шибками живуть люди. Проте місцеві вже помаленьку почали прибирати уламки та наслідки руйнувань.
Холодно… Температура повітря у квартирі Саміра становить +8 градусів за Цельсієм. Але хлопець не скаржиться. Каже, що холод – то не страшно порівняно з тим, що довелось перетерпіти.
Із захопленням розповідає, як після удару українських військових через вікно квартири на п’ятому поверсі закинуло цілу гусеницю з ворожого танка.
«Уявіть, якою була сила удару!» – дивується співрозмовник.
Орієнтовно у період з 30 березня до 1 квітня російські військові почали покидати місто. Перед цим «воювали», наставивши у дворах житлових будинків муляжів артилерійських установок:
«Обвішували машину картонними ящиками, накривали маскувальними сітками, щоб вона була на вигляд, ніби справжня… Не знаю, для чого те робили», – дивує «винахідливістю» росіян Самір.
Каже, що коли російські війська покинули Бучу і в місто зайшли українські воїни, всі дуже зраділи.
Самір наголосив, що вірить у перемогу України і сподівається, що найстрашніші часи, які довелось пережити мешканцям рідної Бучі, вже позаду.
«Що далі? А далі будемо прибирати і відбудовувати місто», – переконує він.