Харківські волонтери, незважаючи на обстріли, дістаються найнебезпечніших районів міста, проте деякі городяни сприймають їх як “супермаркет гуманітарки”
Підйом о 06:00, завантаження машин гуманітаркою, близько 20 виїздів по всьому Харкову під звуки вибухів і сирен, дзвінки та прийом заявок на допомогу, відбій о 22:00. Так минає звичайний день харківського волонтера Максима Іванова – співробітника пресслужби ФК “Металіст”, а тепер співзасновника волонтерської організації “Допомога Харків”. Крім нього в команді семеро волонтерів, задіяних на постійній основі, а також багато помічників й однодумців. На другому тижні вторгнення рф в Україну хлопці самоорганізувалися і відтоді займаються адресними доставками. Про те, як волонтери працюють у війну у Харкові, Максим Іванов розповів “Телеграфу”.
З перших днів повномасштабної війни російські війська обстрілюють Харків, відігнати окупантів від міста вдалося лише в останній тиждень. За час війни щонайменше третина харків’ян виїхала з мегаполісу, але тисячі людей продовжують жити під обстрілами. Їжа, медикаменти, перевезення – з усім цим людям допомагають волонтери. Місцеві вважають їх героями, адже ті довозять гуманітарну допомогу до найнебезпечніших районів міста, ризикуючи власним життям.
Як розповідає Максим, перший день війни він зустрів удома, у Харкові, о 05:05.
“Одразу після першого вибуху, який ми почули, прокинулися з нареченою і зрозуміли — “почалося”. Перші дві години — абсолютна паніка. Я до останньої не вірив, що можливе повномасштабне вторгнення. Пару годин прострації, коли тебе просто трясе. Потім почали збирати “тривожну валізку”, — згадує харків’янин.
Через деякий час кохана Максима виїхала з міста у безпечніше місце, а сам чоловік вирішив захищати Харків – на волонтерському фронті. Коли пройшла перша хвиля паніки, Максим та його друзі об’єдналися у волонтерську бригаду. Дві машини їм надали безкоштовно, за умови, що авто будуть приносити користь. Ініціатива знайшла відгук: небайдужі з різних міст (а іноді й країн) підтримують волонтерів матеріально. Усі кошти йдуть на закупівлю їжі, ліків та покривають витрати на паливо. Звіти про витрати бригада публікує на своїй сторінці в Instagram. Рахунок тим, кому допомогла команда, вже йде не на сотні, а на тисячі. Люди похилого віку, мами з маленькими дітьми, люди з інвалідністю – основні категорії, на яких орієнтується волонтерська бригада Максима.
Обстріл і теорія ймовірності
Бути волонтером у мирний час – одна річ. В умовах бойових дій така діяльність стає небезпечною для життя. Якось команда вирушила до Дергачів, міста поруч із Харковом. Потрібно було відвезти ліки літній жінці.
“На трасі дорогою з нами не їхало жодне авто, зате назустріч — у кожної другої машини розбиті лобові. Під’їжджаємо на блокпост: “Ми — у Дергачі”. У відповідь: “Ну, щасти. Прильоти — постійно”. Дивимося карту: до місця призначення потрібно проїхати через все місто. Страшно дуже. У таких випадках нашим союзником стає теорія ймовірності. Снаряд, умовно, падає в середньому 1-2 рази на хвилину. Площа міста дуже велика. Яка ймовірність, що саме в ці 4 метри, де ми проїжджаємо, саме в ці хвилини впаде снаряд? Маленька. Тому- рухаємося вперед”, — розповідає Максим.
Однією з найнебезпечніших, за словами Максима, була поїздка на Північну Салтівку – певно, район Харкова, який найбільше постраждав від обстрілів російськими загарбниками.
“Одна сім’я попросила вивезти звідти важливі речі. Приїхали, начебто, все нормально. Приїжджаємо на вулицю Леся Сердюка, і в цей момент починається обстріл. Снаряди падали буквально у дворі. Ми швидко біжимо в під’їзд. Пережили кілька неприємних хвилин”, — описує випадок Максим.
Після цього виїзду, через місяць війни, волонтери вирішили придбати захисне екіпірування. Тепер доставляють гуманітарку у бронежилетах та касках.
“Прийшло усвідомлення, що ми теж на передовій свого роду. Приблизно з тією ж ймовірністю ми під загрозою, як і екіпіровані хлопці, які стоять по місту на блокпостах. Ми весь час на відкритому просторі, треба хоч якось себе убезпечити. Правда, якщо поруч із машиною впаде – не врятує нічого”, – заявляє волонтер.
Волонтери займаються адресною доставкою у всі точки міста Харкова. Іноді на блокпостах їх не пропускають: дуже небезпечно через тривалі бойові дії.
“Як війна починається несподівано, так і обстріли починаються раптово. Тиша зазвичай напружує. Якось отримали завдання евакуювати машину з гаражного кооперативу на Північній Салтівці. Їхали, все було спокійно. Проїжджаємо, а там горить кілька поверхів будинку, палає заправка та супермаркет поруч. Їдуть пожежники, тривають обстріли… Але ми вже на місці. Беремо і виконуємо завдання до кінця. Якщо знаємо, що у місці, де маємо бути, небезпечно – не поїдемо. Але якщо вже там, шукаємо всі способи доставити обіцяне”, — розповів волонтер.
Думка про те, що волонтери – безстрашні, є помилковою, вважає Максим. Він зізнається, що страх і тривога не залишають його ніколи, тим більше, коли заїжджає в найнебезпечніші райони. Секрет у тому, додає волонтер, щоб не дати страху керувати тобою.
Бабуся, яка прожила 38 днів у підвалі, та кинута хаски
Команді Максима доводиться багато спілкуватися з харків’янами, котрі вирішили не покидати рідні будинки. Хтось із городян буквально живе в укритті, а дехто при зустрічі з волонтерами не стримує сліз. Багато ситуацій вражають Максима до глибини душі.
Так, один із випадків, який зворушив волонтера — виїзд у район Жуковського.
“Бабуся 38 днів просиділа у підвалі. Ні разу звідти не виходила і вже думала, ніколи не вийде. За цей час у неї сильно погіршився стан здоров’я. Коли я привіз ліки, то вона просто сіла і почала плакати… Сльози людей, їхнє горе та історії постійно пропускаю через себе”, — ділиться волонтер.
Також Максима торкнулася історії однієї літньої пари. Волонтерів попросили допомогти евакуювати з Харкова бабусю та дідуся.
“Старенькі дуже, із собачкою, дід весь час бурчав, мовляв, навіщо йому на старості років залишати рідне місто. Ми довезли їх до вокзалу, провели, зайняли чергу на потяг, попрощалися, вони плакали. У результаті нам увечері дзвонять і повідомляють: бабуся з дідусем повернулися додому в останній момент, коли вже підійшов потяг. Пізніше дізналися, що дідусь на фоні якоїсь хвороби перестав ходити, відмовили ноги. Напевно, така доля у людини – залишитися у рідному місті до кінця”, – розповів харків’янин.
Іноді доводиться допомагати і тваринам, які, як і люди, висловлюють велику подяку за підтримку.
“Дуже зворушив випадок із собакою. Господарі просто викинули на вулицю хаски. Інші люди її знайшли, але оскільки собі залишити не змогли, звернулися до нас, попросивши знайти новий будинок. Ми думали, буде складно. Зараз люди про себе не можуть подбати, хто ще тварину в такий час прихистить? Дуже багато кинутих. Ця хаски — диво-дівчинка, відразу подружилася з нами. Здається, собака відчувала в цей момент, що ми повинні її врятувати, і максимально добродушно поводилася. Покорила всіх. Один з хлопців забрав її на ніч додому, і собака прив’язалася до його дівчини. Так ми і знайшли сім’ю для хаски на прізвисько Джессі”, — розповів історію волонтер.
Мат замість дякую
Максим визнає, що на волонтерів харків’яни часто дивляться як на героїв. І чим небезпечніший район, за його спостереженнями, тим більше вдячні люди: “Там, де реально люди під обстрілами, у підвалах, що не привези — всьому будуть раді, й подякують за те, що до них взагалі приїхали”.
Але трапляються й неприємні ситуації. Якось жінка обурилася, що її сусідці “якісь волонтери привозили курку”, а їй – ні (хоча волонтери з “Допомога Харків” завжди кладуть у пакет допомоги щось м’ясне, чи то тушонка або консерви). А одного дня дівчина звинуватила волонтерів у “повільній роботі”. Коли хлопці під обстрілом дісталися її під’їзду і зателефонували, з’ясувалося, що жінка вже виїхала з міста. Хтось і взагалі замість подяки за допомогу обрушує на волонтерів обурення і нецензурну лайку, якщо щось із заявленого списку не було доставлено.
Після такого у волонтерів опускаються руки.
“Війна. У самого настрій паршивий, а тебе ще й добивають деякі реакції людей. Просто хочеш у такі моменти додому, позбавитися машини і нічого більше не робити. Ми, на жаль, не “супермаркет гуманітарки”, де ходиш, вибираєш, що сьогодні поїсти. Ми просто самоорганізувалися, наша допомога додаткова до тієї, яку надає місто та держава офіційно”, — зазначає Максим.
Більше того, найвибагливіші харків’яни, за словами волонтера, мешканці відносно безпечних районів міста. Але на щастя, подібні “персонажі” — переважна меншість.
Часто замовляють адресну доставку продуктів люди, яких складно віднести до тих, хто найбільше потребує допомоги.
“Приїжджаємо на адресу і бачимо людину, яка, на перший погляд, сама могла щось зробити: купити чи вистояти в черзі за державною гуманітаркою на “Новій пошті”. Дорослі здорові мужики, тітки, цілком бадьорі й необтяжені, судячи з усього, немовлятами”, — перераховує Максим.
На його думку, ця проблема є бомбою уповільненої дії. Справа в тому, що гуманітарну допомогу бригада отримує від міжнародних донорів, наприклад ООН, “Червоного Хреста”, Єврокомісії. Організації чекають на докладну звітність про те, кому саме вручили продукти чи медикаменти.
“Ми співпрацюємо, зокрема, зі “Станцією Харків”. Там пояснюють, що якщо надсилати міжнародним донорам фото, де продукти отримують молоді хлопець чи дівчина, то виникнуть питання. Оскільки насамперед допомоги потребують літні особи, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї”, – пояснює волонтер.
У зв’язку з цим, організація Максима змінила підхід і тепер ретельніше відбирає заявки, докладніше опитує людей. Звісно, у відповідь обрушується багато негативу.
“Можна посилатися на те, що люди сидять без зарплат і жахливе безробіття. Але я так скажу: той, хто шукає — завжди знайде. Якщо наша організація готова допомагати адресно найуразливішим категоріям, то є ті, хто роздає гуманітарку всім. Проблема полягає в тому, що люди хочуть сидіти вдома, не вживати рішучих дій, але при цьому очікують на доставку їжі під двері. Деякі надто ліниві та пасивні. А все можна знайти і не померти від голоду, просто проявивши активність”, — поділився наш співрозмовник.
Волонтерів багато, але мало
Як розповідає Максим, волонтерський фронт у Харкові тримає величезна кількість волонтерів та організацій. Але тих, хто потребує допомоги – ще більше.
“Якщо покататися містом, то дуже сильно впадають у вічі машини з табличками “Волонтери”. Можна подумати, що їх дуже багато. Проте чи не кожна друга бабуся скаржиться, що тижнями чекає на гуманітарку і робить заявки до 4-5 організацій. Харків, мабуть, настільки величезний, і так багато людей залишилося, що навіть величезна кількість волонтерів не охоплює все місто”, — зазначає волонтер.
За його словами, є проблема у координації між волонтерами. Так, одна людина може отримати допомогу від трьох організацій, а інша — від жодної. Максим вважає, що не вистачає єдиної системи.
“Можливо, потрібно створити якусь програму, в якій волонтери могли б зареєструватися і відслідковувати проблемні місця та сім’ї, які довгий час чекають на допомогу”, — пропонує наш співрозмовник.
Переглянути цей допис в Instagram
Що найскладніше у житті волонтера
За словами Максима, найскладніше у волонтерській справі – рутина: “Кожен день один і той же. Складно розуміти, що ти хочеш займатися чимось іншим, розвивати кар’єру, але затиснутий у рамки війни, яка невідомо коли закінчиться”.
Але загалом, за його словами, труднощі у житті волонтера мало відрізняються від тих, які відбуваються у всіх українців під час війни.
“Найскладніше — жити у стані війни. І справа не в страху загинути, втратити дім. Загальне тло — сіре, монотонне. Начебто весна, літо близько, але цього ніхто не помічає”, — зазначає волонтер.
Максим часто чує “дякую”. Але відчуває не меншу подяку до людей. За його словами, волонтери, допомагаючи іншим, рятують і себе.
“Жити без якоїсь мети зараз — краще одразу перестати. А у нас виходить зберегти активність, ми виконуємо певну функцію, тим самим допомагаючи нашій армії. Адже коли наші захисники воюють на передовій, то мають бути впевнені, що в тилу все гаразд. Це єдиний ланцюжок, тому ми відчуваємо себе частиною великої української армії. Тож швидше я маю подякувати всім людям за можливість робити те, що ми робимо. Без фінансової підтримки всіх, хто нам допомагає, нічого б уже не було. Важливо, щоби зараз кожен робив те, що може робити добре”, — підсумував Максим.
Допомогти волонтерській бригаді “Допомога Харків” можна за такими реквізитами :
5375414116057943 (Монобанк/Євген Рібалкін)