Мамо, не плач. Кати мене не вбuли. Пробач, що не дзвоню і не пишу. Душа жива і не болить вже тiлo. Небесним воїном, у Господа служу.
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, СИНОЧКУ…
Мамо, не плач.
Кати мене не вбили.
Пробач, що не дзвоню
і не пишу. Душа жива
і не болить вже тіло. Небесним воїном, у Господа служу.
До серця пригорни
мою світлину.
Я маю, рідна, щось
тобі сказати.
Тебе любив і нашу Україну, не міг я поміж вами вибирати.
В хустині чорній, йде матуся в храм.
За упокій запалить свічку сину. І Господа щодня питає там.
– Чому не я? А взяв
мою дитину?!!!
Світлина сина, де він ще живий. Мама його думками обіймає.
І називає ” Синулятко мій”. Не вірить. Плачете. Молиться. Чекає.
Живе минулим.
Чує сина сміх. Маленький зовсім,
а вірші читає.
Він радістю і щастям був для всіх.
Душа болить, все
мама пам’ятає.
Підріс. Усе батькам допомагав: у полі й господарство доглядати. Він руки золоті, від Бога мав.
Що не зламається брав відремонтувати.
Нікому зла і кривди
не робив. Коли просили – йшов допомагати.
Не прагнув золота.
В Бога одне просив, щасливі щоб були батько і мати…
Вогнем Схід запалав. А Юра рвався Україну захищати.
Дитяча травма. Пальчиків не мав.
Але військових вмовив його взяти.
Молилися. Господь його беріг у тому пеклі, що війною звати. Вернувся син на батьківський поріг.
І одружився. Донечка.
Став тато.
Багатства він ніколи
хотів. Зірки не мріяв
з неба діставати.
Тільки б було здоров’я у батьків і жили вічно його мама й тато…
Війна застала в Армії Юрка. Був там, де небо полум’ям горіло.
І не здригнулась у бою рука, от тільки серце
за рідних боліло.
“Все добре” – говорив, коли дзвонив.
“Живий, здоровий, боремось, воюєм”
Нас виїхати з рідних місць просив. Життя одне, а дім новий збудуєм.
Переживав, чи ліки
в мене є? Сестричка як? І чи здоровий тато?
Юрко, дитя ти золоте моє, як міг Господь тебе від нас забрати?!
У домовині привезли
в село. Зустріли квітами, сльозами і журбою. Душі тоді,
вже в мене не було, вона летіла в небеса
з тобою.
І поминальні голосили дзвони. Свічки у храмі плакали сльозами.
Здавалось, зажурилися ікони. Не вірили, що Юра вже не з нами.
Батько за ніч, від горя посивів. А я холодні руки цілувала.
– Ти, сину, жити, жити так хотів. Життя ворожа куля обірвала.
На цвинтарі могила у квітках. Злякати спокій цей плачем боюся.
Юра до нас тепер, приходить в снах.
Сказати:– Я ще повернуся!
І народився у сестрички син.
Маленьке Янголя – Матвійко звати.
Може, Юрко так повернувся в дім, тільки один Господь
це може знати…
Стежина на цвинтар. Йду щодня сумна.
Не знаю, де беруться жити сили?!
Хай буде проклята, на віки та війна. І ті кати, що сина мого вбили
автор Соломія Українець
Вірші Героям на замовлення