Марат вийшов з бізнес-центру, не перестаючи розмовляти по телефону, важливі питання вимагали рішень тут і зараз, а тому молодий чоловік не дивився навкруги.
Та тільки-но він зробив кілька кроків, як зіткнувся з якимось бомжем і, щоб не впасти, вхопився за нього, міцно притулившись до брудного, розпатланого старого.
Однак, піймавши рівновагу, він з огидою відштовхнув від себе чоловіка, причому так, що той впав у бруд.
Фу, скотина, – закричав Марат, у нестямі від злості, розглядаючи забруднений костюм, – якого дідька ти ходиш тут, старий? Ніде більше вошами трясти?
Допоможи мені піднятися, – попросив старий, але Марат у відповідь тільки посміхнувся.
Ще що-небудь? Може каву в ліжко принести?
Ну ти ж людина…
Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні…
Не тямлячи себе від люті, Марат вилаявся, несильно штовхнув старого, потім обтрушуючись, пішов до машини. Його чекали на одному з обласних заходів, куди він повинен був летіти на приватному вертольоті, але не міг же він приїхати туди в забрудненій сорочці.
Алло, Олег! – голос Марата тремтів від роздратування. – Так, у мене тут форс-мажор, потрібно затриматися. Так, летіть самі з Артемом, я слідом. Так встигну я, встигну. Нічого, оплачу сам…
Ще раз вилаявшись, Марат звернув на шосе, що веде до будинку. Через пару годин, прийнявши душ і переодягнувшись, він уже під’їжджав до аеропорту, коли на трубку надійшов дзвінок від незнайомого номера. Марат відповів і тут же махнув до узбіччя, різко припаркувавшись.
Що??? Що ви сказали????? – повторював він приголомшений несподіваною і страшною новиною.
Вертоліт вашого партнера розбився при зльоті. Олег Миколайович і двоє його супроводжуючих загинули. Нам дуже шкода…
Телефон випав з рук Марата і він, опустивши голову на кермо, гірко заплакав, не бажаючи вірити в те, що трапилося – правда.
Усі наступні дні були наповнені для Марата низкою найсумніших подій і хоч якось прийти в себе він зміг тільки через пару місяців після загибелі друзів. Але життя тривало і вимагало від Марата відпустити свою печаль. Треба було змиритися з втратою і продовжувати жити.
Марат повністю занурився в роботу і не залишав собі ні хвилини вільного часу.
Минуло півроку. Якось увечері Марат зайшов до невеличкого магазину, щоб купити собі їжі на вечерю. На касі стояв якийсь бомж і перебирав на долоні дрібниці. У пакеті перед ним лежала буханка хліба, шматок ліверної ковбаси і пляшка дешевої горілки.
Продавщиця поквапила його, показуючи на чергу. Біля каси старий стояв один, ніхто не хотів наближатися до нього. Марат, втомлений за день і мріявший швидше дістатися до будинку, підійшов до касирки і зажадав, щоб вона пробила спочатку його товар.
І взагалі, навіщо ви пускаєте сюди всяку шваль?! – обурився він, показуючи на бомжа.
Я не шваль, – відповів той спокійно. – Я така ж людина, як і ти.
Черга уважно стежила за словесною перепалкою і при цих словах старого обурено зашуміла. Марат продовжував:
Та яка ти людина, п’яничко? Забирай свою водяру і забирайся!
Мені не вистачає грошей розплатитися… – попросив старий. – Додай мені трохи…
Ось ще, буду я всяких бомжів горілкою поїти. Багато честі! забирай ковбасу і хліб і вали звідси! – розсміявся Марат.
Ні, мені все це дуже потрібно. Дуже…
Раптом з черги виступила вперед якась дівчина і простягнула гроші касирці:
Ось візьміть. Відпустіть дідуся.
Спасибі тобі, мила, ти дуже добра, як тебе звати? – промовив старий, повернувшись до дівчини і вона, посміхнувшись, кивнула йому.
Оксана.
Марат з подивом подивився на незнайомку і здивувався погляду її великих, шоколадного кольору очей. Йому раптом стало соромно, але касирка вже відпустила старого і тепер пробивала куплений Маратом товар.
Він вийшов до машини і вирішив почекати красиву дівчину, щоб познайомитися з нею. Раптом його погляд упав на того самого бомжа, який так розлютив його в магазині.
Старий сидів біля парапету, схилившись над якоюсь собакою. Вона їла куплену ним ковбасу, а він обробляв горілкою її пошкоджений бік, швидше за все розірваний в бійці з іншими собаками…
Марат так задивився побачивши цю картину, що прогавив дівчину, яка вийшла з магазину і зникла за рогом. Почекавши ще трохи, він зрозумів, що вона пішла і, поїхав додому.
Минуло ще півроку. У житті Марата не було взагалі ніяких змін. Він як і раніше багато працював, забуваючи відпочивати, і лише одного разу, в річницю загибелі своїх друзів, з’їздив до них на кладовище і провів там більше години, згадуючи минуле життя. А потім заїхав в якийсь бар на околиці міста і довго заливав своє горе міцними напоями.
Було вже зовсім темно, коли Марат, попросив бармена викликати таксі, а потім, сильно хитаючись, попрямував до своєї машини, щоб забрати портфель з документами, про який мало не забув.
Біля машини крутилися якісь хлопці і Марат, відразу зрозумівши в чому справа, гримнув на них. Але замість того, щоб розбігтися, вони накинулися на нього і почали бити. А коли він впав без свідомості, знайшли в кишені ключ і відкрили машину.
Але в цей момент хтось закричав зовсім поруч, потім з бару вибігли охоронці і хулігани кинулися врозтіч.
Марат прийшов в себе в лікарні. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, спогади останнього вечора були туманними і уривчастими, коли ж події минулого вечора взяли якусь форму, він застогнав і подумав не про своє здоров’я, а про портфель, який залишився в машині.
Там були дуже важливі документи, договори і гроші, дуже багато грошей, які Марат перевів у готівку вранці. Раптом над ним схилилося чиєсь обличчя. Марат здригнувся від несподіванки, впізнавши ці очі кольору шоколаду.
Оксана…
Ви знаєте мене? Звідки? – молоденька медсестра, що ставила йому крапельницю, здивовано підняла брову.
Напевно, бачив уві сні, – посміхнувся Марат. – Ви дуже красива, Оксано. Дуже…
З того дня Марат і Оксана бачилися дуже часто і багато розмовляли. Марат розповів дівчині про себе, і дізнався, що вона приїхала сюди з далекого села, щоб вчитися і працювати.
Знаєте, в нашому селищі навіть простої амбулаторії немає і людям доводиться добиратися на прийом до лікаря майже сорок кілометрів по бездоріжжю. Я хочу відучитися і повернутися додому. Буду допомагати людям, чим зможу.
Оксано, ви дуже добра дівчина.
Ні, я звичайна. Просто я знаю, що таке потреба і хочу зробити все, щоб її було хоч трохи менше.
Ледве Марата виписали, він відразу відправився до того бару, де його побили. Машина стояла там, де він її залишив, але ось портфеля, про який так хвилювався Марат, в ній не було.
Засмучений чоловік вирішив поговорити з працівниками бару, в надії, що вони взяли його портфель на зберігання.
Ні, – похитав головою бармен. – Ми нічого не брали. І взагалі, якби не той безхатько, може ми з вами б зараз і не розмовляли.
Безхатько?! – здивувався Марат. – Який?!
Та хто його знає? Увірвався сюди, кричати став, що людину вбивають. Ну ми і кинулися до вас на допомогу. І вчасно, скажу вам.
Так, вчасно… Спасибі… – сказав Марат і вийшов з бару розуміючи, що не знайде свій портфель ніколи. Яка різниця, в чиїх руках він був, у тих хуліганів або у безхатьків … Ніхто не поверне його йому…
Дуже скоро у Марата почалися проблеми. Документи в портфелі були конфіденційні і тепер бізнес-партнери, зібравшись на екстрену нараду, стали атакувати Марата, підозрюючи його в нечесній грі.
Як можна втратити такі папери? Ти їх, швидше за все комусь злив! Тим більше, що вони в одному екземплярі!
Ніякі клятви і запевнення Марата в тому, що все, що відбулося – це його вина, але ненавмисна.
Ні, – заперечували йому, – це халатність. З тобою більше ніхто не захоче мати справи!
Напруження розмови сильно підвищилося і невідомо чим би закінчилася нарада, якби секретарка Людочка не сказала Марату, що до нього відвідувач.
Люда, я зараз зайнятий.
Вибачте, але вам обов’язково потрібно побачити його. Він такий… дивний, незвичайний… Я не хотіла пускати, але він сказав, що це важливо.
Іду, – уривчасто кинув в трубку Марат і, вибачившись, вийшов з кабінету.
Коли ж він увійшов до приймальні, обімлів: перед ним стояв дід-безхатько і тримав в руках його портфель.
Ось, – сказав він Марату. – Це ваше.
Як він опинився у тебе?
Один з тих хлопців, що вас били, впустив його з рук. Я підібрав і приховав.
Як ти знайшов мене? – Там, на паперах, була адреса і ще в портфелі ваш паспорт.
Так ти знаєш, що всередині?
Звісно.
Здивований Марат взяв портфель і розкрив його. Документи лежали тими ж акуратними стопками, як він їх і склав. І гроші, всі гроші були на місці.
Друже, спасибі тобі, – промовив розчулений Марат і, не звертаючи уваги на тих, що стояли в дверях бізнес-партнерів, хотів обійняти з усієї сили безхатька, але той відступив на крок назад.
Ну і відколи я став для вас другом? Адже я для вас не людина…
Марат здригнувся і відразу згадав той день, трохи більше року тому, коли зіткнувшись з цим самим безхатьком, він поїхав переодягатися і не встиг на літак. А тому залишився живий.
Ну ти ж людина… – сказав йому тоді старий.
Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні…
Потім був випадок в магазині. Того разу, завдяки цьому старому, він зустрів і полюбив Оксану. І знову Марат нагрубив йому.
Я не шваль, – сказав тоді йому старий спокійно. – Я така ж людина, як і ти.
Та яка ти людина, п’яничко? – обірвав його Марат. – Забирай свою водяру і забирайся!
І ось тепер, в третій раз він не тільки врятував його від хуліганів, а й повернув таку цінну втрату, не взявши ні копійки.
Пробач мені – промовив Марат. – Ось, візьми гроші, тут вистачить на життя.
Залиште собі, – сказав йому безхатько. – Вам потрібніше.
Чому? – розгубився Марат.
Купіть собі совість.
Я не розумію…
А що тут розуміти? Я для вас нікчемність.
Ні це не так…
Тоді чому ви просто запропонували мені грошей, але не запитали, як мене звуть і не сказали самого простого людського «спасибі». Ось і подумайте, хто ж з нас людина!
З цими словами старий розвернувся і вийшов. Розгублений Марат подивився йому вслід… Довгий час він потім розшукував цього дивного старого, але так і не зміг знайти.
Минуло два місяці. Якось Марат подзвонив Оксан і сказав, що дуже скучив.
Я теж, – відповіла дівчина. – Але розумієш, до нас привезли одного бездомного старого. Він у важкому стані, його збила машина. Він висмикнув з-під її коліс собаку, а сам врятуватися не встиг. Уявляєш, вона тепер сидить у дворі лікарні і чекає його.
Старий… собака… – в голові Марата майнув спогад і він заквапився:
Оксано, я зараз приїду. Мені потрібно побачити цього старого.
Через півгодини він стояв над тим самим бомжем, якого шукав і слухав Оксану, яка тихенько розповідала, що його звуть Володимир Петрович.
Він встиг сказати мені це, перш ніж знепритомніти. Наш хірург каже, що шанси у нього невеликі.
Оксано, проведи мене до хірурга, я поговорю з ним. Мені за будь-яку ціну потрібно врятувати життя Володимира Петровича. І я все для цього зроблю.
Через пару місяців старий, якого буквально повернули з того світу, перший раз вийшов в лікарняний парк і там його зустрів Марат.
Доброго дня, Володимире Петровичу. Ну як ви себе почуваєте?
Спасибі тобі, Марат. Оксана мені вже все розповіла.
Вибачте мене, Володимире Петровичу за все, ті образи, що я завдав вам. Ви маєте рацію, я не цінував людей. Але ви дали мені урок, який я ніколи не забуду. Тепер я можу обійняти вас?
Тепер можеш, – посміхнувся старий, обіймаючи Марата.
В цей час до нього в ноги кинулася чорно-біла собака.
Ой, Дружок, Дружочок мій… – старий розплакався, побачивши єдину живу істоту, яка щиро його любила.
Дякую тобі за Дружка, Марат. Ти ба, він навіть поправився.
Це не мені спасибі, а вашій внучці. Вона виходила собаку. Дружок тепер живе у неї.
Що??? Що ти сказав? – здивований старий повернувся до Марата.
Я все дізнався про вас, Володимире Петровичу. Дізнався, що ви залишилися без житла, віддавши його колишній дружині. А потім поїхали з рідних місць сюди, на заробітки. Знаю, як важко вам було думати, що ваша сім’я відмовилася від вас, але це не так. Ваша дочка і внучка довго шукали вас і дуже зраділи, що з моєю допомогою ви знайшлися.
Марат…
Подивіться туди… – Марат показав в сторону і Володимир побачив, як до нього поспішають дві жінки.
Через хвилину вони обняли старого. А до Марата вийшла Оксана і взяла його за руку.
Марат, мені дзвонила мама і сказала, що в селищі почали будувати амбулаторію. А ще сказала, що ти просив у них моєї руки. Це правда?
Правда, кохана. Ти ж згодна?
Так, коханий, так! Ти найкраща людина на світі.
Людина… – тихо промовив Марат і поцілував дівчину.
Автор: Катерина Лі