Є якась містика в тому, що, оголосивши себе правонаступницею СРСР, Росія перейняла від цієї тоталітарної країни найгірше. Як загалом, так і у деталях.
Радянський Союз ні в що не ставив волю і життя людини. Жінка в радянському суспільстві завжди була зведена до ролі обслуговчого персоналу, домашнє насильство було справою звичною, зґвалтування – не рідкістю. Поширеною практикою був віктимблеймінг, коли жертву насильства звинувачували у події.
Зараз не секрет, що одним із супутників переможного ходу радянських військ Західною Європою під час Другої світової війни були масові зґвалтування. Радянські солдати ґвалтували безліч жінок, підлітків і навіть дітей. Протягом багатьох років ця тема була табуйована. Про неї мало говорили навіть у самій Німеччині. Але факт залишається фактом. Зґвалтування були, вони були масовими і відповідальності за це ніхто не поніс, більше того, жертвам насильства не дозволили ні закликати своїх кривдників до відповіді, ні навіть просто розповісти про своє лихо.
Чому ми говоримо про це зараз? Відповідь очевидна. Російська армія під час широкомасштабного вторгнення до України поводиться так само. Взявши за основну ідею та привід для війни міфічне “позбавлення нацизму”, вона продовжує грабувати і ґвалтувати мирне населення. Жертвам російських військових стають не тільки жінки, а й зовсім маленькі діти та люди похилого віку.
У цьому сенсі російські солдати, які “можуть повторити”, демонструють нам, що злочин, за який ніхто не зазнав справедливого покарання, завжди повторюватиметься знову.
Радянська пропаганда люто спростовувала факти зґвалтувань, але, на жаль, зараз немає сумнівів, що все це справді відбувалося, з особливою жорстокістю та масово.
Як історики та свідки подій описують масові зґвалтування під час Другої світової війни
Один зі свідків скоєних радянською армією злочинів — лейтенант Володимир Гельфанд, єврей родом з України. Радянським солдатам було заборонено вести щоденники, але Володимир Гельфанд вів записи від 1941 року до кінця війни. Ось що він пише 25 квітня 1945 року, в день, коли він зустрів двох німкень — матір і дочку, які втекли зі свого будинку з невеликою кількістю речей:
“Я запитав німкень, де вони живуть, ламаною німецькою і поцікавився, навіщо вони пішли зі свого будинку, і вони з жахом розповіли про те горе, яке завдали їм передовики фронту в першу ніч приходу сюди Червоної Армії”.
“Вони тицяли сюди, — пояснювала гарна німкеня, задираючи спідницю, — всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, — зітхнула вона і заплакала. — Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тицяли. Їх було не менше двадцяти, так, так”, — і залилася сльозами.
“Вони ґвалтували у моїй присутності мою дочку, — вставила бідна мати, — вони можуть ще прийти і знову ґвалтувати мою дівчинку”, — від цього знову всі жахнулися, і гірке ридання промайнуло з кута в кут підвалу, куди привели мене господарі. “Залишайся тут, — раптом кинулася до мене дівчина, — ти спатимеш зі мною. Ти зможеш зі мною робити все, що захочеш, але тільки ти сам!”
Існують також свідчення російського письменника, літературознавця, дисидента та правозахисника Льва Копелєва, який пішов на фронт добровольцем та пройшов усю війну. 1945 року, коли Радянська армія увійшла до Східної Пруссії, він був заарештований за звинуваченням у “пропаганді буржуазного гуманізму”. Копелєв був настільки вражений тим, що відбувається у Східній Пруссії, що писав згодом у своїй книжці “Зберігати вічно”:
“Чому серед наших солдатів виявилося стільки бандитів, які скопом ґвалтували жінок, дівчаток, розпластаних на снігу, у підворіттях, вбивали беззбройних, трощили все, що могли, паскудили, палили. І руйнували безглуздо, аби зруйнувати”.
Заради справедливості варто сказати, що грабували і ґвалтували не лише радянські солдати, не залишилися осторонь і союзники. Але саме радянська армія зробила насильство та вбивство мирного населення масовим.
Британський історик Ентоні Бівор у своїй книжці “Падіння Берліна. 1945” розповідає про ставлення до населення окупованої Німеччини про те, що колони біженців чавили танками, розстрілювали з повітря, жінки та дівчата були зґвалтовані та залишені вмирати. Ентоні Бівор стверджує, що близько 1,4 мільйона жінок було зґвалтовано у Померанії, Східній Пруссії та Сілезії. Російські пропагандисти та історики реагують на дослідження Бівака у звичній їм манері “ви все брешете” і “а ви доведіть”. Дослівно це звучить так: “Посилання на “досвід зґвалтованих німецьких жінок”, можливо, підходять любителям інтимного чтива, але неприйнятні для наукового дослідження,” — коментує Олег Ржешевський, головний науковий співробітник Інституту загальної історії РАН.
Епізоди масових зґвалтувань жінок та вбивства цивільних чоловіків описує у своїх роботах і американський історик Альфред де Сайас.
Російський письменник-мемуарист Леонід Рабичов у книжці “Війна все спише” описує сцени масових зґвалтувань так:
“Жінки, матері та їхні дочки, лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть армада мужиків зі спущеними штаньми, які регочуть. Тих, хто обливається кров’ю, і непритомних відтягують убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крики та стогін. А їхні командири, їхні майори та полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує — ні, швидше, регулює”.
“А полковник, який щойно диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, що б’ються в істериці. До горизонту між гір ганчір’я, перевернутих возів трупи жінок, старих, дітей”.
“На сходах будинку стоїть майор А., а два сержанти вивернули руки, зігнули у дугу тих самих двох дівчаток, а навпаки — вся штабармійська обслуга — водії, ординарці, писарі, посильні… Командує майор А.: “Взяти дівчат за руки і ноги, спідниці та блузки геть! У дві шеренги ставай! Ремені розстебнути, штани та кальсони спустити! Праворуч і ліворуч, по одному, починай!”
А. командує, а сходами з дому біжать і підлаштовуються в шеренги мої зв’язківці, мій взвод. А дві дівчинки лежать, руки в лещатах, роти забиті косинками, ноги розсунуті — вони вже не намагаються вириватися з рук чотирьох сержантів, а п’ятий зриває і рве на частини їхні блузочки, ліфчики, спідниці, штанці. Вибігли з дому мої телефоністки – сміх та матюк. А шеренги не зменшуються, піднімаються одні, спускаються інші, а довкола мучениць уже калюжі крові, а шеренгам, реготу і матюку немає кінця. Дівчата вже непритомні, а оргія триває.
Гордо взявшись у боки, командує майор. Але ось піднімається останній, і на два напівтрупи накидаються кати-сержанти. Майор А. витягає з кобури наган і стріляє в закривавлені роти мучениць, їх забирають сержанти».
Як же коментує офіційна російська наука мемуари фронтовика? На думку докторки історичних наук, професорки Олени Сенявської, за документами з’ясувалося, що багато його мемуарів не відповідає дійсності, що в перекладі на загальноприйнятий в Росії жаргон означає все те ж — “ви все брешете” і “а ви доведіть”.
Марта Гіллерс, книжка якої “Жінка в Берліні” була навмисно опублікована анонімно, авторство було встановлено і оприлюднено вже після смерті авторки, викликала широкий суспільний резонанс. Це щоденник жінки, яка живе в Берліні 1945 року, зазнавши неодноразових зґвалтувань з боку радянських солдатів, вона вирішує вижити за всяку ціну і лягти в ліжко з радянським офіцером, щоб уникнути насильства у більш жорсткій формі.
Письменник, який пройшов війну Михайло Коряков, який після війни не повернувся до Радянського Союзу, описує сцени масового згвалтування у своїй книжці “Звільнення душі” так:
“Нагорі, над стелею, пролунали жіночі крики, плач діток. Хвилюючись став я одягатися. Дівчина і старі Вюнш благали мене не ходити туди: уб’ють! Минулої ночі вбили офіцера міської комендатури, який намагався завадити насильству. Усю ніч ми слухали в страху. жінок, плач дітей і тупіт, тупіт важких солдатських чобіт над головою… Вранці, коли настала година від’їзду, дівчина кинулася до мене в сльозах, благаючи не залишати її… Тут я дізнався страшну річ: за три тижні її зґвалтували — загальним рахунком — не менше 250 чоловік! Ґвалтували і фрау Вюнш, навіть на очах чоловіка. Два солдати зґвалтували напівсліпу і висохлу фрау Сімон”.
Григорій Померанц — російський письменник і філософ у книжці “Записки бридкого каченяти” пише: “Наприкінці війни масами опанувала ідея, що німкені від 15 до 60 років — законний здобуток переможця”.
Ще один російський письменник, який пройшов війну, Микола Нікулін, згадує:
“Наші розвідники, які перебували на спостережному пункті, скористалися затишшям і віддалися веселим розвагам. Вони замкнули господаря та господиню в комірчину, а потім почали всім взводом, по черзі, псувати малолітніх господарських доньок”.
Ще один аспект проблеми – діти, народжені від ґвалтівників. Німецька письменниця Міріам Гебхардт у книжці “Ми, діти насильства” описує події, що відбувалися в Німеччині наприкінці війни та пізніше.
Серед інших історія німкені, яка, як і понад мільйон інших жінок, була вивезена з Німеччини на примусові роботи до СРСР. Вони працювали на вугільних шахтах, на фабриках та у трудових таборах у сільській місцевості. Ті, хто вижили в тих страшних умовах, змогли лише через роки повернутися до Німеччини. У книжці Клара М. розповідає історію своєї матері, яку відвезли до СРСР на примусові роботи. Там вона зазнавала настільки частих зґвалтувань, що втратила їм рахунок. 1948 року вона повернулася по допомогу до організації “Червоний хрест” до Німеччини, але її особистість та психіка були безповоротно зруйновані пережитим.
Причини та наслідки
Є ще багато свідчень подібних звірств солдатів Радянської армії стосовно цивільного населення Німеччини, але вони або послідовно спростовувалися Радянським союзом і згодом його правонаступницею Росією або просто ігнорувалися.
Багато в чому з цієї причини ми знову повертаємося до цієї теми. Сьогодні, коли звірства російських окупантів у містах та селах України отримують масове підтвердження, ця сторінка історії заслуговує на те, щоб приділити їй особливу увагу. Оскіьки, якщо не говорити про це, не переслідувати злочинців за законом, жах, абсолютно неприйнятний у сучасному цивілізованому суспільстві, повторюватиметься знову і знову.
Багато досліджень присвячено пошуку причин такої звірячої жорстокості радянських солдатів. Дослідники сходяться на думці, що спочатку жорстокі зґвалтування були, очевидно, актом помсти за звірства німецької армії, проте згодом це вже була своєрідна компенсація солдатами радянської армії жорстокості військового керівництва за рахунок насильства над беззбройними жінками.
Масштаби катастрофи
Найбільш реальними вважаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні та два мільйони у всій Німеччині. Ці цифри почерпнуті з медичних записів, що збереглися донині дуже фрагментарно.
У матеріалі BBC наводяться дані про аборти у Берліні. Взагалі, аборти були заборонені, але в післявоєнний період їх ненадовго дозволили, у зв’язку з масовими зґвалтуваннями німецьких жінок. Від червня 1945 до 1946-го тільки в одному районі Берліна було схвалено 995 прохань про аборт. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома у вітальні на очах своїх батьків.
На думку деяких істориків, у німецьких жінок, зґвалтованих радянськими солдатами, народилося згодом приблизно 300 тисяч дітей.
Чому це важливо знати
Чи варто дивуватися звірячій жорстокості російських солдатів в українських містах, куди вони вторглися і де скоюють злочини, зокрема й проти цивільних осіб. Незасвоєний урок історії, непокараний злочин породжує нову хвилю жорстокості та звірств. А якщо звинуватити українців у нацизмі, то все спроститься ще більше. Якщо минулого разу суспільство не засудило акти насильства, не оприлюднило і знайшло виправдання злочинам, формула “можемо повторити” стає дієвою і практично універсальною.
Необхідно також зазначити, що в сумлінній армії в якийсь момент з масовими зґвалтуваннями та іншими звірствами на окупованих територіях намагалися боротися, були трибунали і навіть розстріли, які, за свідченнями очевидців, почалися пізніше і не завжди ставали стримувальним фактором. У сучасній російській армії нічого подібного немає навіть у проєкті. Звірства росіян просто не визнаються на всіх рівнях й у найширших колах російського суспільства, ще й надто, їм знаходять усілякі виправдання. Таким чином, спіраль нелюдської жорстокості закручується ще сильніше і неминуче призводить до катастрофи насамперед у самій Росії, куди після війни повертатимуться ґвалтівники та вбивці, хоч і, слава ЗСУ, у складі, що добряче порідішав.