Володимир Путін нарешті відкрив свої карти. Його політична мета – відродження Російської імперії, яка була проголошена у 1721 р. Петром Першим.
Глава Кремля згадав у своєму виступі Північну війну Росії зі Швецією (1700-1721), коли Москва спромоглася перемогти наймогутнішу державу Балтійського моря. Правда Росія мала таких впливових союзників як королівство Данія, Саксонія та Прусія. За результатами цієї війни Росія нарешті спромоглася вийти на берег Балтійського моря і відтоді вести торговельну політику з Європою не північним шляхом з Архангельська через Баренцеве море в обхід з півночі Скандинавського півострова, який був довгим і не надійним, а прямим шляхом через Балтику.
Всі ми добре зрозуміли, коли Путін сказав, що він як імператор Петро Перший, після Північної війни буде не захоплювати нові території, а «повертати» свої до Росії. Від Швеції тоді Росія відібрала частини Фінляндії і Латвії та всю Естонію. Росія поруч з Балтійським морем заснувала великий порт, куди Петро Перший вирішив перемістити свою столицю. Це Санкт-Петербург. У 1721 р. по закінченню Північної війни цар Петро вирішив проголосити Росію імперією, а себе імператором.
Схоже, що Володимир Путін пішов тим же шляхом, щоб зробити з РФ російську імперію, як і триста років тому, але з наміром захоплення більших територій, якими Росія володіла до 1917 р., коли відбувся її розпад внаслідок соціалістичної революції на чолі з іншим Володимиром тобто Леніним. Як і не було закінчення Першої світовоі війни, за результатами якої розпалися не тільки російська, але і Германська, заснована у 1871 р., Австро-Угорська, створена у 1867 р. та Оттоманська імперії, яка існувала з далекого 1299 року.
Це розвиток історичних процесів. Пізніше закінчила своє існування і Британська імперія, створена у 1583 р., а Франція відмовилася від більшості своїх колоніальних володінь. Але Москва вирішила хід історіі повернути назад. Дуже кривавий і небезпечний сценарій.
Кремль добре розуміє, що без України він не може бути ні світовою потугою найбільшого масштабу, а тим паче імперією, тому цей хижак напав на Киів, який існує ще з 482 року, на відміну від Москви, про яку відомо тільки з 1147 р., а тим паче Петербурга (1703), щоб знищити українську державність.
Тоді виникає питання: а якою може бути лінія компромісу з Москвою, яка відверто заявила, що претендує на території усіх держав колишнього СРСР, а це крім України, – Білорусь, Казахстан, Молодова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан і, нарешті, країни -члени НАТО та ЄС Латвія, Литва, Естонія. Це все колишні радянські республіки. Але російська імперія також володіла Фінляндією, більшою частиною Польщі і навіть Аляскою.
З практичних причин Кремль не наважиться напасти на ці всі країни водночас, але є ті, що під особливою загрозою.
Москва для нападу завжди використовує чинник російськомовного населення, а найголовніше наявність російської етнічної меншини, яка кругом з’явилася досить пізно і то у випадку переселення в рамках існуючої держави та приїздом російських чиновників на захоплені або приєднані території до імперії.
В часи СРСР Москва теж навмисно посилала робочу силу з РФ в радянські республіки, а представників національних республік до РФ. Так створювалася етнічна повязаність між Росією, як кістяком СРСР, та іншими соціалістичними республіками, як членами Радянського Союзу.
Розуміючи історичну небезпеку насильного повернення під руку Москви деякі країни колишнього СРСР убезпечили себе тісними дружніми зв’язками з іншими впливовими державами. Так Казахстан, не дивлячись на митний союз з РФ та участю в ОДКБ, встиг тісно співпрацювати з Китаєм, як запобіжником від можливої російської анексії.
Звісно, в січні ц.р. армія РФ прийшла “допомогти” казахському уряду у боротьбі з демонстрантами, але потім була вимушена покинути країну на вимогу Китаю. Азербайджан встановив союзницькі відносини з Туреччиною, що також стало запобіжником від прямого російського вторгення. Молдова має тісні зв’язки з Румунією, але тут можуть бути проблеми через існування великої кількості російськомовних та розуміння, що Бухарест слабший партнер ніж Пекін чи Анкара.
Латвія, Естонія і Литва, а також Польща убезпечили себе членством в НАТО та ЄС, але залишаються вразливими через своє стратегічне для росіян становище та велику російську діаспору, особливо в Латвії та Естонії.
У Фінляндії, як і в Польщі, нема російської діаспори, але вона не член Альянсу, тож Хельсінкі вирішив терміново набути членства у НАТО.
У центральній Азії РФ має повний контроль над Киргизстан та переважний над Таджикістаном. Туркменістан та Узбекистан мають куди більше самостійності і виглядає не будуть метою у першій лінії нападу.
Зараз найважливіше завдання Москви – загарбання усієї України. Якщо це вдасться, то інші країни колишнього СРСР стають дуже вразливими цілями.
Україна бореться за своє майбутнє, а Росія за своє минуле. Це боротьба цивілізаційного характеру і кожен в Європі має визначитися на чиїй він стороні.