Раз по раз від турецьких офіційних осіб Україна чує заклики про необхідність переговорів із Росією. Ба більше, дехто навіть публічно звинувачує США у затягуванні війни.
На 14 травня у Туреччині призначені президентські та парламентські вибори. Дані соціологічних опитувань, які з’являються у турецькій пресі, настільки різняться, що, на перший погляд, зробити однозначний висновок, хто ж наразі очолює перегони, досить важко. Експерти теж кажуть, що за місяць до виборів все ще може змінитися. Але наразі всі західні медіа та аналітики впевнені, що другого туру в президентських перегонах не уникнути.
Наразі чинний президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган програє вибори кандидату від об’єднаної опозиції, до якої входять шість партій, Кемалю Киличдароглу. Щодо парламентських виборів не все так однозначно. Експерти кажуть, що саме результат парламентських виборів багато в чому вплине на результати другого туру президентських, якщо він зрештою відбудеться.
Чого Україні очікувати від цих виборів у Туреччині, яка є членом НАТО, надає нам військову допомогу й здійснила неоціненний внесок в обмін полоненими? Чому ми чуємо спорадичні заяви від офіційних турецьких посадовців про необхідність мирних переговорів між Україною та Росією? Чому президент Ердоган був готовий приймати Путіна у себе в Туреччині якраз напередодні виборів? Та чи готова Туреччина просувати членство України в НАТО?
Про все це ТСН.ua розпитав у колишнього представника Туреччини при НАТО, посла Фатіха Джейлана.
– Я хочу почати з, можливо, дуже простого для вас запитання, але для українців зараз дуже важливо знати про майбутні вибори в Туреччині 14 травня. Що варто розуміти українцям?
– Зараз, я б сказав, відбувається дуже жорстка конкуренція, яка з кожним днем поглиблюється напередодні виборів. Зараз є два блоки. Це як коаліція партій. Одна складається з партії влади (AKP – ред.) разом з її молодшим партнером (MHP – ред.). І нещодавно були деякі доповнення до цієї коаліції. Дуже суперечливе до речі доповнення (Ісламістська партія нового добробуту – ред.), я б сказав, до цієї коаліції партій. З іншого боку, у нас є коаліція на чолі з Республіканською народною партією та її лідером Кемалем Кілічдароглу, і в її лавах шість партій. Дані останніх опитувань показують, що опозиційний блок лідирує. Але зараз ми маємо досить неоднозначну картину. Все може змінитися. Але я сподіваюся чи радше прогнозую, що уряд Туреччини зміниться, якщо результати чинних опитувань справдяться. Зараз дуже важко прогнозувати результати виборів. Але на даний момент ми маємо ознаки того, що в Туреччині, схоже, змінюються настрої на підтримку опозиційного блоку.
– Але чи можна передбачити, як зміниться зовнішня політика Туреччини, якщо переможе опозиція? І якщо президент Ердоган і його партія з коаліцією залишиться при владі?
– Якщо відбудуться зміни, які зараз прогнозуються (переможе опозиція – ред.), важко уявити, що станеться якась радикальна зміна кожної частини зовнішньої політики та політики безпеки, яку Туреччина проводила, особливо протягом останніх п’яти років. Бо опозиційний блок і його лідер говорять, що спочатку вони збираються перебудувати та оновити державні установи та органи влади. І на це звичайно піде час. Найімовірніше буде перехідний період, перш ніж буде оприлюднена остаточна форма зовнішньої політики та політики безпеки Туреччини. Але з часом, як вони кажуть, вони відновлять більш традиційний, класичний тип турецької дипломатії, яка буде ефективною як у формуванні, так і в реалізації цієї політики.
Скільки на це піде часу, залишається, звичайно, під знаком питання. Бо на мій погляд радикальні зміни чинної політики не будуть першочерговим завданням. Але, якщо відбудуться зміни, це також вплине на зовнішню та політику безпеки Туреччини. Ці шість партій підготували дуже довгий всеосяжний маніфест. Потім вони оголосили спільну декларацію політики, яку вони будуть проводити, і, безумовно, є розділ про зовнішню та політику безпеки Туреччини. І один із пріоритетів – реінституціоналізація майже всіх державних структур і спроба повернути їх до нормального функціонування. І ще один важливий момент у спільній декларації полягає в тому, що вони намагатимуться трансформувати турецьку зовнішню та політику безпеки все більше й більше в західному напрямку.
– Давайте поговоримо про безпеку в Чорноморському регіоні та нещодавній інцидент з американським безпілотником, який збили два російські винищувачі. Вам не здається, що Росія перетворює Чорне море на своє внутрішнє озеро?
– Окупація та анексія Криму, перетворення Азовського моря на “російське” дійсно змінило статус-кво безпеки Чорного моря з точки зору морської безпеки, але також і в ширшому контексті. Баланс сил у Чорному морі змінився, і всі ми знаємо зі звітів та аналізів, які ми читаємо, що Кримський півострів був сильно мілітаризований Росією шляхом розміщення різних типів можливостей, що створює ризик отримати недоступну для проходження зону в Чорному морі під контролем Росії. Це, звичайно, шкодить іншим державам, зокрема Туреччині, Україні, Болгарії, Румунії та Грузії.
Так, згідно з однією з оцінок, нині морська лінія в Чорному морі, що контролюється Росією, збільшилася щонайменше на 25% після нещодавньої серії окупацій українських територій, які відбулися. Все це почалося у 2008 році з російської інтервенції в Грузію. Потім окупація та анексія Криму. І друга фаза вторгнення, розпочата Росією в лютому 2022 року. Неможливо думати, що це нічого не змінило в Чорному морі. Це змінило безпеку Чорного моря. Я думаю, що після війни нам доведеться об’єднатися і виробити нові параметри безпеки Чорного моря. Зараз є багато неясностей щодо того, що ми можемо зробити. Але як тільки з’явиться промінь надії, який може принести мир, насамперед, звичайно, між Росією та Україною, що матиме подальші наслідки як у регіоні, так і за його межами…
Тож ми будемо говорити про нову еру, нову європейську архітектуру безпеки, однією зі стовпів якої є Чорне море. Хоча сьогодні це також не можна вважати передчасним. Я не думаю, що не варто розмірковувати над тим, якою може бути нова картина з точки зору морської безпеки в Чорному морі, а також у ширшому розуміння басейну Чорного моря. Зараз дуже важко передбачити результат війни, яка триває в Україні. Але принаймні з академічної та політичної точки зору, ми повинні спробувати зібратися разом і обмінятися думками про те, що можна зробити.
Звичайно, не в інтересах НАТО, особливо Туреччини, Болгарії, Румунії та наших партнерів, отримати ширшу недоступну для проходження зону в Чорному морі під контролем Росії. Проти цього мають бути певні заходи. І нещодавній інцидент зі збиттям американського безпілотника, який летів у міжнародному повітряному просторі над Чорним морем, безумовно, важливий. Швидше за все, це могло б запустити певний modus operandi між Росією та США, як це було в Сирії, у сирійському повітряному просторі, щоб мати механізм усунення конфлікту для уникнення таких інцидентів, які можуть мати ширші наслідки, зокрема між США та Росією. Але той факт, що це сталося в міжнародному повітряному просторі над Чорним морем, саме по собі є важливою подією.
– Ви маєте на увазі уникнути прямого зіткнення між Росією та США?
– Думаю, ви також пам’ятаєте, що були заяви на дуже високому рівні з боку США про недопущення прямої війни з Росією. Це був дуже сумний випадок над Чорним морем, який має прямий вплив на морську безпеку. Тому я вважаю, що це питання має залишатися пріоритетним і ми маємо продовжувати консультації щодо того, що можна робити з тими державами, які виступають проти цієї війни та проти порушення територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України. Ще не пізно продовжити такі консультації між країнами-однодумцями. І я впевнений, що це питання також вирішувалося в НАТО, швидше за все, за зачиненими дверима.
– Коли ми говоримо про безпеку в Чорноморському регіоні, цю проблему може вирішити лише повна деокупація Криму. Але час від часу в західних, надто американських ЗМІ, від західних та американських посадовців ми читаємо та чуємо скептицизм щодо здатності України звільнити Крим військовим шляхом. Чому, з вашої точки зору, це відбувається?
– Виходячи з мого досвіду консультацій, які відбулися після 2014 року, хоча зараз ми маємо інші параметри, існував можливий ступінь розбіжності в думках, що може зробити НАТО. Я говорю про інституційну точку зору, не про окремі країни-члени Альянсу. Для нас, у Туреччині, все було зрозуміло. Маю на увазі, що Туреччина була гарячим прихильником інтеграції як Грузії, так і України до європейських та євроатлантичних структур. Це був послідовний курс політики Туреччини. І ми ніколи не визнаємо окупацію та анексію Криму. І це в Туреччині щось схоже на двопартійну підтримку. Це вище партійної політики, скажімо так. І не забувайте, що в Туреччині проживає велика кількість кримських громад. Але навіть якщо не брати ці громади. Гаразд, скажімо так. Це справа принципу протистояти будь-якому типу вторгнення, заснованого на насильстві та крові з боку будь-якої країни. На мою особисту думку, Україна веде визвольну війну, війну за незалежність. Так як ми це робили в 1920-х роках проти низки великих держав сьогодні. І це основа Турецької Республіки.
Україну однозначно мають підтримувати та допомагати всі, хто протистоїть такій окупації та вторгненню. Але атмосфера, знову ж таки, я думаю, залишилася такою ж. Хоча відбулася зміна настроїв, яка панувала в НАТО. Настрої після 2014 року були такі, що це просто неприпустимо. Це грубе порушення міжнародного права. Це великий виклик порядку, заснованого на правилах. Тому ми, безумовно, повинні підтримувати Україну у її війні проти Росії. Тому що Україна захищає свій суверенітет, незалежність і територіальну цілісність на основі міжнародного права. Такий був настрій. Але була й інша точка зору. Гаразд, що стосується стримування та захисту країн НАТО, ми повинні бути непохитними та сильними, і ми повинні підтримувати Україну також шляхом запровадження санкцій проти Росії, які зараз посилюються з кожним днем після 2022 року, але ми повинні зберегти відкриті канали діалогу з Росією. Отже, як наслідок такого переважаючого настрою, згадайте рішення, ухвалене на Варшавському саміті НАТО у 2016 році. Альянс оголосив свого роду те, що ми називаємо подвійним підходом, заснованим на стримуванні та обороні, а також на діалозі з Росією.
Але це не зупинило Росію від подальшого вторгнення в Україну. Зараз все, звичайно, змінилося. Діалог у минулому. НАТО запроваджує більш надійний компонент стримування та оборони шляхом збільшення кількості військ, батальйонів, військових засобів, розгорнутих у країнах Альянсу. Але тієї частини про діалог більше немає. Стримування та оборона стають сильнішими з кожним днем. Підготовка українських військових і оборонного сектору продовжується більш активно.
Але важко уявити, що США будуть безпосередньо втягнуті у війну до тих пір, поки не відбудеться напад на члена НАТО. Але це змінить всю картину. У цьому немає жодних сумнівів. Отже зараз ми бачимо що європейські члени НАТО об’єднують свої зусилля для захисту від потенційної російської агресії, якщо це станеться, і розширюють масштаби своєї підтримки та допомоги Україні в різних формах. І як неодноразово говорив генсек НАТО на різних майданчиках, це триватиме стільки, скільки буде потрібно. І так має бути. Бо Україна, як я підкреслив, веде визвольну війну. Її території знаходяться під окупацією, яка є незаконною та нелегітимною. Тож це такий моральний і юридичний обов’язок українських партнерів продовжувати підтримувати Україну у її визвольній війні. Наскільки я бачу, це дуже чітке зобов’язання.
– Чи бачите ви тут, можливо, якийсь страх наших західних партнерів і союзників, що, наприклад, щодо Криму Путін може застосувати ядерну зброю? Бо нещодавно він заявив про розміщення російської тактичної ядерної зброї в Білорусі.
– Що ж, використання ядерної зброї, тактичної чи іншої, повністю б змінило правила гри в Україні. Це було сказано дуже чітко багатьма союзниками по НАТО. Перш за все США. І я впевнений, щодо ядерного аспекту в НАТО йдуть консультації. Тому що НАТО також має ядерну політику. І, можливо, вони розробляють різні сценарії застосування ядерної зброї. Але це, до речі, не лише питання до НАТО. Це виходить за межі Альянсу. І якщо в Україні буде застосовано тактичну ядерну зброю, це також, безумовно, сильно занепокоїло б, наприклад, Китай. І Китай дав зрозуміти, що не повинно бути ядерної війни, не повинно бути загрози застосування ядерної зброї в Україні. Китай категорично проти використання такої зброї. І це також включено в їхній документ із 12 пунктів (позицію Китаю щодо війни Росії проти України – ред.), який вони оголосили.
І якщо Росія вдасться до використання ядерної зброї в Україні, я впевнений, що це, безумовно, безпосередньо залучить до цього НАТО. Тому що це змінило б усе. Але якщо ви подивитеся на перебіг подій від 24 лютого 2022 року, навіть до початку цієї фази російської агресії, включаючи Путіна, вища російська політична та військова влада почала використовувати цю ядерну риторику. Після цього я помітив, що Медведєв став символом жорсткої лінії, майже завжди посилаючись на ядерну карту щодо України, намагаючись начебто викликати страх серед європейських союзників. Коли ми говоримо про ядерне стримування, є два аспекти. Перший – це риторика, яку ми називаємо декларативною політикою стримування. А другий – це фактичне застосування. І якщо ви занадто часто використовуєте риторику, то це безвідповідальність, власне, з боку Росії. Це свідчить про їхню неспроможність продовжувати цю війну.
Окей, не можна це сприймати легковажно. Я погоджуюсь з цим. Але я вважаю, що це риторика, тому що російське керівництво, включно з Путіним, все ще має запас мудрості, що використання ядерної зброї змінить ситуацію, і це, безумовно, призведе до того, що Росія зіткнеться з відповіддю США та НАТО.
Розміщення тактичної ядерної зброї в Білорусі є продовженням цієї декларативної політики. Це як підвищення рівня стримування по відношенню до Заходу. Якщо це станеться, Захід і НАТО не будуть просто стояти, склавши руки, спостерігаючи за цим. Можуть бути якісь контрзаходи оборонного характеру як з боку США, так і з боку НАТО. Ці ядерні аспекти, які надто часто використовує Росія під час її агресії в Україні, знаходяться під постійним контролем США та НАТО. Чи це щось серйозне? Так, це справді серйозно. Ми просто не можемо сприймати це легковажно. Це реальність, яка не означає, що Росія дійсно використає цю зброю. Це була б чергова катастрофа для Росії. І я думаю, що російське керівництво має усвідомити, що його чекає інша картина, якщо воно вдасться до такого насильницького і дикого курсу.
– Ми чекаємо Вільнюського саміту НАТО в липні. Україна дуже сподівається отримати там рішення щодо нашого майбутнього членства в НАТО. Зі свого досвіду в НАТО, як оцінюєте, Україна зможе отримати дорожню карту щодо вступу до Альянсу?
– Я думаю, що це буде одна з тем, які будуть порушуватися на Вільнюському саміті НАТО в Литві. У цьому немає жодних сумнівів. Найімовірнішим результатом було б запровадження, можливо, більш сильних позицій порівняно з попередніми комюніке (тут я говорю про Брюссельський саміт 2021 року та Мадридський саміт 2022 року) щодо перспективи членства України. Але б прогнозував, більш реалістично, що це питання залишиться невирішеним до закінчення війни. До того, як більшість країн НАТО побачать чіткі основи, я б сказав, нової архітектури безпеки в Європі. Але тип нової архітектури європейської безпеки з’явиться після закінчення цієї війни. Тож до цього, я думаю, було б нереалістично очікувати дуже чіткого курсу щодо членства України в короткостроковій перспективі. Але це не виключає альтернативи подальших роздумів щодо потенційного членства України в середньо- та довгостроковій перспективі.
Найвірогідніше і реалістичніше, що після закінчення цієї війни буде нова архітектура європейської безпеки, можливо, нова архітектура євроатлантичної безпеки в ширшому розуміння. І саме тоді союзникам доведеться вирішувати питання членства України. Тож я вважаю, що для всіх нас було б розумно не мати дуже великих очікувань щодо повного українського членства. Але дискусії щодо цього будуть, я впевнений. І ми побачимо свого роду компроміс, сформульований у декларації Вільнюського саміту. Можуть бути різні погляди. Але я вважаю, що було б занадто оптимістично думати, що це буде вирішено на Вільнюському саміті. Тому прогнози робити ще рано. Але нинішній настрій і ланцюжок заяв, за якими ми досі стежили, вказують на те, що обов’язково буде підтвердження попередніх рішень, ухвалених НАТО, починаючи з Бухарестського саміту 2008 року. Я в цьому впевнений, і це може бути один-два, швидше за все два абзаци про Україну (у Вільнюському комюніке саміту НАТО – ред.). Але я не впевнений, чи буде там згадка про ПДЧ чи щось подібне. Це не означає, що в цьому комюніке, яке буде оприлюднено на Вільнюському саміті, не буде більш сильних заяв або речень.
– Президент Ердоган постійно говорить по телефону з Путіним. І однією з головних тем їхніх дискусій є, звичайно, Україна. Українці дуже вдячні Туреччині за військову та допомогу в обміні полоненими. Водночас ми не дуже добре розуміємо позицію Туреччини щодо переговорів з Росією. Час від часу від різних високопосадовців Туреччини ми чуємо, що Україні варто подумати про початок мирних переговорів з Росією. Але насправді Путіну ці переговори потрібні лише задля капітуляції України. Він не змінив своїх початкових цілей цієї війни. Тож про які переговори тоді йдеться?
– Я думаю, що Туреччина не єдина країна, і турецькі чиновники не єдині люди, які говорять про можливу мирну угоду між Росією та Україною. Згадайте, наприклад, те, що Кіссінджер сказав у Давосі (він стверджував, що США та Європа повинні якомога швидше сісти за стіл переговорів з Росією, щоб спробувати запобігти виходу війни за межі України – ред.). Зараз, з одного боку, не має бути жодної тіні сумніву щодо підтримки України всіма засобами в її боротьбі з російською агресією. З іншого боку, існує інший напрямок думок про те, що могло б стати основою для потенційного мирного плану між Росією та Україною.
Україна за будь-яких обставин повинна бути в сильній позиції, щоб вести переговори про мирну угоду з Росією з позиції сили. З цієї причини багато країн, офіційні особи, лідери висловлюють свою відданість підтримці України. Але очевидно, що як тільки наслідки такої війни виходять за межі й починають впливати на багато країн, від Європи й далі, тоді можна вважати природним, що люди говорять також про мирну угоду чи договір. Ми ще будемо бачити такі епізоди. У цьому немає сумнівів. Але ясно те, що навіть коли ми досягнемо цієї межі потенційної мирної угоди, Україна має бути в позиції сили. Бо у російського керівництва на думці інше, вони намагаються легітимізувати окупацію та анексію Криму. Вони не хочуть говорити про майбутнє Криму. І зараз у них є певні претензії на Донбас. А це неприпустимо. Мова йде про українські території. Крапка. Це міжнародно визнані кордони.
Тож попереду нас чекають довгі зусилля. Ніхто не проти мирної угоди з Росією. Але на яких умовах? Наразі є невизначеність на дуже високому рівні щодо умов, на яких буде укладатися така мирна угода. Але люди продовжать говорити про такі угоди. І ми побачимо спроби сформувати контур такої мирної угоди. Наприклад, колишній генсекретар НАТО Расмуссен подав готовий документ (минулого року пан Расмуссен і голова ОПУ Андрій Єрмак представили рекомендації щодо гарантій безпеки для України, розроблені на виконання доручення президента Зеленського – ред.). А потім сам президент Зеленський на саміті G20 на Балі зробив пропозицію (10 пунктів, які складають українську “формулу миру” – ред.), що потенційно може входити до мирної угоди з Росією.
Є китайський позиційний документ із 12 пунктів. Я написав про нього статтю турецькою мовою, там є речі, які можуть бути корисні Україні. Починається він так: усі країни повинні поважати суверенітет, незалежність і територіальну цілісність інших країн і ставитися до них як до рівних. І ще там написано: не думати про ядерну війну чи загрозу застосування ядерної зброї. Це чіткі меседжі Росії. Крім того, у ньому також стверджується, що слід уникати дій, які могли б зірвати міжнародні ланцюжки поставок та інші типи ланцюгів, які б порушили баланс міжнародної економіки та торгівлі. Тож це знову меседж Росії.
Але там також є меседжі Заходу, що ви повинні відійти від менталітету Холодної війни, від намагання створити блоки, як у минулому… Тож у цьому тексті, як я побачив, Китай намагається начебто запровадити у своїх власних термінах і мисленні такий собі збалансований підхід, на самому початку надсилаючи меседж Росії. Подивіться перший абзац. У ньому є речі, які змусять Росію нервувати. Але є в ньому й речі, які змусили б нервувати західних союзників і партнерів. І відразу після того, як Китай зробив це оголошення, поділився своєю позицією, я пам’ятаю, наприклад, президент Зеленський не відразу закрив двері для Китаю. Він сказав: ну, добре, є така спроба, але ви повинні використати свій вплив на Москву, щоб укласти мирну угоду. Я маю на увазі, що він закликав Пекін використати свій вплив на Москву, щоб забезпечити суверенітет, незалежність і територіальну цілісність України. Про це йдеться в першому пункті (у позиції Китаю щодо України – ред.). Вони повторюють фундаментальні норми міжнародного права: Статут ООН, Гельсінський заключний акт 1975 року, Паризьку хартію 1990 року. А ще вони самі зацікавлені в суверенітеті, незалежності та територіальній цілісності.
Що зараз робить Росія? Просто викорінює всі ці міжнародні норми. Це саме те, що вони роблять. Отже, спираючись на реалістичну базу, яка покликана захистити суверенітет, незалежність і територіальну цілісність України, можна розробити мирну угоду. Але питання, звісно, в тому, чи готова Росія до такої угоди? Я б сказав, що ні. З цієї причини Україна має бути в позиції сили для укладення такої угоди, яка б забезпечила її суверенітет, незалежність і територіальну цілісність – фундаментальні норми міжнародного права. Тож будь-яка спроба, яка призведе до такого результату, звичайно, вітається. Але чи очікується такий результат в осяжній перспективі, безперечно, є суперечливим питанням, враховуючи закритість російського керівництва щодо переговорів, наприклад, щодо Донбасу та Криму. Тож це займе досить тривалий період часу для українських стратегічних партнерів, зокрема Туреччини.
– Моє останнє запитання буде про російський вплив і російські наративи в Туреччині. Час від часу ми чуємо заяви від турецьких офіційних осіб, що продовження війни вигідне США, що вони хочуть, щоб ця війна тривала. Чому ми чуємо таку відверто проросійську риторику в Туреччині? Чи це не проросійська, а антизахідна риторика? І що це означає для України?
– Ну, це пов’язано насамперед із збільшенням кількості двосторонніх питань, зокрема між Туреччиною та США. І спроба держперевороту в липні 2016 року отруїла атмосферу в Туреччині. Бо існувала загальна суспільна думка, що деякі західні країни та США, певні агенції всередині США, зіграли свою роль у цьому. Це поширена думка. І це також певною мірою проникло у внутрішню політику Туреччини, що здійняло хвилю проти Заходу, зокрема США, викликало антизахідні, антиамериканські й навіть антинатівські настрої, що вкорінюються в Туреччині.
Але я маю додати, що зараз це трохи врівноважується. Маю на увазі, що, наприклад, коли ми говорили про майбутні вибори в Туреччині, і коли ви дивитеся на маніфест (опозиційної коаліції – ред.), ви бачите заклик поставити відносини між Туреччиною та Заходом на більш здорову основу. Це звучить публічно. Тому настрої змінюються. І якщо ви подивитеся на останні опитування щодо, наприклад, членства Туреччини в НАТО, підтримка зросла. Також зросла підтримка інтеграції в ЄС. Це стало своєрідною зміною настроїв у Туреччині напередодні майбутніх виборів.
Що ж, думаю, нам не варто покладатися на риторику, де можуть бути натякати на меседжі радше на адресу США, а не України. Але також є правдою, що деякі проросійські меседжі та наративи поширюються в Туреччині, я це помічаю, що є джерелом засмучення. Бо для Туреччини, яка вела визвольну війну проти загарбницьких держав у 1920-х роках під керівництвом нашого великого лідера Ататюрка, це питання принципу. Туреччина повинна протистояти будь-якому типу вторгнення та агресії будь-якої країни без дискримінації щодо іншої суверенної, незалежної країни. І з Україною – це саме той випадок. Україна перебуває під окупацією та вторгненням. Тож ми повинні прийняти цей виклик. Ми не маємо допустити продовження цієї російської агресії. Це має бути нашим девізом у Туреччині, як країні, яка вела, можливо, першу визвольну війну у 1920-х роках. Це має бути орієнтиром у нашій зовнішній та політиці безпеки.
Але в Туреччині є інша внутрішня динаміка, і деякі партії це використовують, щоб консолідувати свою низову підтримку. Це ризикована справа, бо це відхилення від дуже принципової позиції, прийнятої Туреччиною після заснування Турецької Республіки. Ми бачимо це в контексті внутрішньої політики та балансів, зокрема, напередодні майбутніх виборів. Я впевнений, що здоровий глузд переможе, і Туреччина продовжить підтримувати Україну. Це також зобов’язання, що випливає з угоди, укладеної у 2011 році, коли дві країни підписали Спільну декларацію про створення Стратегічної ради високого рівня. І я пам’ятаю візит президента Зеленського до Туреччини у квітні 2021 року. І угоду з 10 пунктів, укладену між Туреччиною та Україною. Туреччина робить усе можливе, щоб виконати свої зобов’язання, зокрема, у сфері оборони. І люди говорять про безпілотники (Bayraktar – ред.), бронетехніку… Але давайте не забувати про корвет (“Гетьман Іван Мазепа”, збудований у Туреччині – ред.). Тому я впевнений, що, якщо відбудеться зміна уряду, то з’явиться уточнена версія зовнішньої політики Туреччини.
*Інтерв’ю зроблене в партнерстві з Французьким агентством з розвитку ЗМІ (CFI), в рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.