Трагічним для Вінниччини стало 22 травня. Тоді від ракетного удару загинуло дев’теро спецпризначенців підрозділу КОРД.
Рідні розповіли про підполковника поліції Ігоря Подзігуна, який перед загибеллю брав участь у звільненні Бучі та Ірпеня.
Вінничанин Ігор Подзігун народився 13 березня 1981 року, навчався в 30-й школі. Спочатку здобув професію електромонтера, потім навчався в школі міліції і в Аграрному університеті, вивчав право. Спочатку працював в «Беркуті», далі в КОРДі. Служив в АТО/ООС. З перших днів війни Подзігун був на передовій, разом з іншими спецпризначенцями служив в полку «Сафарі». За звільненні Бучі та Ірпеня отримав звання підполковника…У 41-річного Ігоря Подзігуна залишилася дружина, 12-річний син Вадим і дворічний Даня.
Мама, Марія Іванівна, яка втратила єдиного сина, єдину надію і допомогу, ділиться болючими спогадами.
— Він був доброю, золотою дитиною. Завжди обійме, поцілує, — плачучи говорить мама Ігоря Подзігуна.— Таку дитину життя вирвало, важко сказати. Був веселим, друзів скільки у нього було — двері не зачинялися, телефон не змовкав…Тепер мовчить мій телефон, не дзвоне мій синочок… Я не можу повірити…
«І мене не стало»
Все сталося 22 травня, у Запорізькій області. Внаслідок ракетного обстрілу загинули дев’ятеро офіцерів Вінницької КОРДу, спецпризначенці полку «Сафарі», в тому числі підполковник поліції Ігор Подзігун. Марія Іванівна згадує останню зустріч з сином.
— В кінці квітня вони їхали з Харкова на Запоріжжя, і Ігор на кілька днів додому заїхав,— розповідає мама героя.— Якраз у невістки день народження було 28 квітня, він приїхав привітати. Ще й мені встиг картоплю посадити, на могилу до чоловіка сходили (він в ДТП загинув), проводи тоді були. Перед виїздом ввечері до мене заїхав, запропонував чайку попити. Посиділи, поговорили про все. Потім, коли до машини йшов, навіть не оглянувся, мабуть знав, що я плачу, може й сам плакав. Посигналив і поїхав. Як виявилося, назавжди…
Запитуємо у Марії Іванівни, може що відчувало серце перед тим злощасним днем. Мама кордівця переконує, що нічого такого не було. Переповідає деталі останньої розмови з сином, яка відбулася телефоном напередодні трагедії.
— Вранці 21 травня я пішла на ринок, потрібно було засіб для обприскування дерев купити і творог, на вареники внуку, — згадує мама героя.— Тут мені Ігор телефонує. В гарному настрої питає, як у мене справи, що роблю. Питала, може сталося що. Ні, каже, просто хотів мене почути. Я розповіла, що на ринку, прийшла за покупками. В кінці розмови наказала синочку, щоб був обережним…
На наступний день Марії Іванівні повідомили, що єдиний її син загинув.
— На наступний день телефон Ігоря не відповідав. Я не хвилювалася, адже розуміла, де він знаходиться, — каже жінка.— Аж ось приїхали військові і повідомили, що Ігоря більше немає — ракета потрапила в будівлю, де знаходилися кордівці. В цей день і мене не стало…
Родина досі не може отямитися від горя. Важко трагедію переживають любляча дружина та діти.
— Дружина Танюша просто з розуму сходить, так вони любили одне одного,— говорить Марія Іванівна. — Старший хлопчик, доросліший, він все розуміє. А от менший заглядає у вікно і гукає «Тато!». Кожного чоловіка за руку бере, думає, що то Ігор…
Племінниця Тетяна теж сумує без свого найкращого у світі дядька.
— Він Герой, — говорить Таня Стасюк. — Був дуже-дуже доброю та чуйною Людиною з великої літери. Вся наша велика родина не вірить, ридаємо всі.
Був профі і основою сім’ї
Друзі і побратими згадують про Ігоря Подзігуна, як про гарного сім’янина і друга, класного професіонала.
— Я з Ігорем займався у секції карате, знаю його добре, — каже Віталій Ставнійчук.— Без люблячого чоловіка та батька залишились дружина та два сини 12-ти та двох років. Старший син займається дзюдо, Ігор любив показувати відео з ним, дуже пишався. Він був основою для сім’ї. І гордістю для всіх, хто його знав — за звільнення Бучі та Ірпеня Ігор Подзігун отримав підвищення.
Про спецпризначенця елітного підрозділу, одного з кращих бійців говорить Валерій Бондар, керівник Вінницького управління КОРД.
— З підполковником Подзігуном служив і до КОРДу, був командиром відділення, вів профілактичну роботу з особовим складом, був профі в напрямку топографії, — каже Валерій Бондар. — Кожна така втрата болісна для керівника і розриває душу.
