«Приходь до нас через п’ять років!», так одна жінка сказала чоловікові, який її кинув. З п’ятьма дітьми кинув, молодша грудна була.
Цей чоловік пішов до юної дівчини, ровесниці старшої дочки. Така життєва драма сталася. Але головне – він виніс і вивіз абсолютно все. Пусто і дзвінко стало в квартирі. Просторо! Хлопчики їздили на старенькому велосипедику по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок: дзень-дзень! А дружина не плакала і не благала. Вона гордо сказала ось ці слова слідом чоловікові, який волок черговий мішок з добром:
– Приходь до нас через п’ять років! У нас все буде!
Знаєте, через п’ять років цей чоловік прийшов. Жебрак, хворий і жалюгідний. Він прийшов і пив чай. Гостям належить наливати чай. Це звичай. І піала тремтіла в його розслабленій руці. Згорблений хворий жебрак прийшов, – так думали діти. П’ять років – половина дитинства, майже половина…
Мати отримала вищу медичну освіту за ці роки. Вона фельдшером була, стала стоматологом. І працювала на двох роботах, і підробляла, і вчилася, і працювала по дому. Це неймовірно, але це так. І в квартирі було затишно і красиво. Телевізор кольоровий, холодильник, килими, квіти на підвіконні і повна каструля смачного плову з м’ясом. Ось так. Плову цій людині теж дали. Так має бути. А чистенькі акуратні діти тихенько грали на килимі. В коридорі стояв новий великий велосипед. А від старого залишився тільки дзвіночок; дзень-дзень! Так подзвонили хлопчики на прощання, коли сивий згорблений чоловік йшов з їхнього дому.
Так нерідко буває. Той, хто тягне мішки з барахлом, залишається ні з чим. Той, у кого все забрали, докладає зусиль і відбудовує своє життя з руїн. Один отримує нове життя і зберігає любов. А іншому залишиться тільки дзвіночок від старого велосипеда. Дзинь-дзень! – і все.
Ганна Кір’янова