У понеділок зранку я йшов на роботу і до мене підійшов дівчинка з немовлям на руках. Вона була одягнута у брудну, стару одежу.
– Дядю, а вас є дружина? – запитала дівчина
-Так.
– А діти?
– Немає. – здивовано відповів я.
Ми з дружиною вже давно хотіли дітей, але Людмила не могла завагітніти. Ми вже навіть думали усиновити дитину з дитячого будинку.
– А немовля вам непотрібне? – раптом запитала дівчинка
Я був шокований. Мені уже сорок вісім років, а дружині – сорок чотири. Так, ми дуже хочемо дитину! Ми завжди чекали, що станеться диво і моя дружина завагітніє, але диво не відбувалось.
Ми з дружиною були у багатьох лікарів, усі вони говорили, що ми здорові і розводили руками. Ніхто не міг пояснити чому ми не маємо дітей.
– То берете дитинку? – перепитала дівчинка.
– Як ти називаєшся?
– Я Олена, а сестричка – Василина.
– Ти мені віддасть сестричку задарма?
– Так, бо не маю чим годувати. Вона не їсть гречки і картоплі, бо мала ще.
– Мене звати Андрій. А твоя мама не буде сваритись, якщо ти немовля віддасть?
– Ні, вона буде рада. Мама уже декілька днів п’є і дитину навіть на руки не хоче брати.
Я зрозумів, що сім’я неблагополучна тому і старша дитина віддає чужим людям молодшу. Невже я дійсно мав зустріти цих дітей та забрати до себе. Можливо, так мені було написано долею.
– Давай, я запитаю твою матір чи дійсно можна забрати сестричку?
– Добре, я зараз проведу. Ми тут недалеко живемо.
Я пішов за нею, але бачив, що дівчинка дуже сумна.
– Ти ще за щось переживаєш?
– Я сумувати буду за сестричкою, але з вами їй буде краще. А то ми не маємо, що їсти.
– То може я тебе також до себе заберу?
– Добре, я дуже б хотіла жити з сестричкою.
– А за матір’ю сумувати не будеш?
– Ні. Я завжди голодна, а вона на мене кричить. Нас сестричкою мають забрати у дитячий будинок. От, сподівалась, хоч сестричці батька і матір знайду.
Мені дуже жаль було тих дітей. Я в той момент думав: «Невже може рідна мати, так халатно ставиться до своїх рідних дітей».
Ми з Оленою постукали у двері і нам відкрила жінка у стані алкогольного сп’яніння.
– Ви працівник органів опіки і піклування? – запитала вона.
– Так. – збрехав я.
– О, як добре. Я вже давно хочу, щоб ви забрали їх у дитячий будинок. Я не маю часу за ними доглядати і немовля постійно плаче.
– Добре, я забираю дітей. – сказав я і взяв на руки немовля. Ми з дітьми пішли до мене додому.
Вдома я дружині розповів звідки в мене діти і вона дуже здивувалась. Людмила сказала, що вона погоджується, щоб вони з нами жили. Вона була щасливою, бо давно мріяла про дитину.
Ми з дружиною звернулись в органи опіки і піклування та розповіли про неблагополучну сім’ю. Сказали, що хочемо вдочерити дітей. Вони погодились і дозволили, дівчаткам жити в нас.
Через декілька місяців ми зібрали усі потрібні документи і стали офіційно батьками дівчаток.
Зараз усі ми дуже щасливі і дякуємо долі, що тоді я зустрів дівчинку з немовлям.