Мені 30 років. Я ще незаміжня. У мене своя однокімнатна квартира, яку мені допомогли купити батьки. Я віддавала їм гроші, щоби нерухомість була чесно заробленою.
З Микитою ми познайомилися минулого року. Перетнулися в місцевій кав’ярні, де зазвичай обідали. Він був молодший за мене, але я не звертала на це уваги. Він гарно доглядав, говорив компліменти – от і я розтанула.
Він жив за містом. У нього була машина, куплена батьками, але він найчастіше добирався на роботу громадським транспортом через пробки.
Минулого місяця Микита зробив мені пропозицію. Я розумію, що “годинник цокає”, але рожеві окуляри давно зняла. Ми вирішили пожити трохи разом, а тоді вже оголошувати про наше рішення батькам.
Моя квартира повністю укомплектована для комфортного життя. Я вже звикла сама вести побут, тож не хотіла нічого міняти. У будні майже не снідала, а ось на вихідні намагалася щось смачне приготувати. Напівфабрикати в моєму раціоні теж були присутні, бо я не мала часу на приготування.
Щомісяця я купувала всі продукти – мені вистачало. Ще й бабуся передавала будь-яку городину, м’ясо, молочку. До чого я це? До того, що Микита, по суті, прийшов на все готове.
На суботу був запланований переїзд. Я приготувала їжу, прибрала і приготувала все для нового мешканця. І ось розпочалася наша пробна версія подружнього життя.
Перший день.
Я на роботі впоралася раніше, ніж Микита, тому вирішила на нього не чекати, а приготувати вечерю. До магазину не заходила, адже знала, що вдома є всі потрібні продукти.
– Сонечко, я звільнився. Щось треба у магазині?
– Купи щось до чаю, – відповіла я.
Приходить він додому з кількома еклерами і починає обурюватися:
– Ти глянь, скільки вони коштують! Жах! Такі гроші! Сподіваюся, хоч смачні.
Всю цю інформацію я пропустила повз вуха.
Другий день.
Ми звільнилися водночас. Я заходжу в магазин за молоком, хлібом та іншими дрібницями. Микита стоїть, я розплачуюсь.
Третій день.
Ніхто в магазин не ходив – доїдаємо те, що лишилося.
Четвертий день.
Я знову закінчила раніше. Приїхала додому і взялася смажити картоплю. Коли Микита зателефонував, я попросила його купити оселедця.
– Наче не оселедець, а червона риба. За що вони такі гроші вимагають? – бурчав він.
Мені стало неприємно, адже оселедець копійки коштує. Тим більше, що він узяв найменшу упаковку.
П’ятий та шостий день.
Я всі продукти купила сама. На 5-й день подала на вечерю рис із котлетами, а на 6-й – картоплю з куркою. Усе з моїх “холостяцьких” запасів.
– А що до чаю? Нічого не купила? – заявив Микита.
Сьомий день.
Я почала готувати вечерю і помітила, що морозилка вже порожня. Я дзвоню Микиті і говорю, що треба з’їздити за продуктами.
– Поїдь зі своїми батьками, я до села мотнусь, – відповів він.
Восьмий день.
Микита повернувся від батьків ситий. Чи я щось їла його, природно, не цікавило.
Дев’ятий день.
Оскільки батьки не змогли поїхати зі мною, Микита здався. Ви б бачили, що творилися на касі, коли дійшов час розплачуватися. Він витяг свій гаманець, а потім почав обурюватись:
– Пробийте ще раз, дуже дорого вийшло. У мене немає стільки грошей. Зараз моя дівчина оплатить, а там розберемось.
Він дав близько третини, все інше довелося “доплачувати” мені. Всю дорогу він обурювався і стверджував, що ми стільки не їмо. Я не витримала, висловилася, і ми посварилися.
Десятий день
Помирилися тільки за вечерею, яку приготувала я.
Одинадцятий день.
– Може, в кіно сходимо? А потім перекусимо десь? – питаю я Микиту.
– Перекусимо? Ми у супермаркеті шалену суму залишили, продукти купили. Вдома поїмо.
У кіно ми поїхали. Дорогою додому я демонстративно купила собі піцу, поїла і вечерю готувати не стала.
Дванадцятий день.
– Ходімо миритися. Я цукерки купив до чаю, – повернувся з роботи Микита.
Я прийшла на кухню, не стала вдавати з себе ображену.
– Дорогі такі. Ще й посварився у магазині, на ціннику одна ціна, а пробили іншу. Вони із золота, чи що? Ну нічого, можна побалувати себе.
Я сказала, що в мене болить голова і пішла спати.
Тринадцятий день.
Микита їздив до батьків. Я вечеряла з подругою в кафе.
Чотирнадцятий день.
– У нас паста закінчилася, – каже вранці Микита.
– І порошок, і миючий посуд, і мило. Я не встигну сьогодні в магазин, заїдь ти, я напишу список.
За кілька годин сиджу на нараді, прилітає повідомлення: “Півтори тисячі пішло. Жах!”.
Я йому відповіла: “Микита, мабуть, нам не по дорозі. Збери свої речі та їдь. Бувай!”.
Коли я приїхала його вже не було, як і половини продуктів із холодильника. Він же їх оплачував! Гарний мужик, нічого не скажеш, з такими тільки сім’ю зводити. Я рада, що вчасно змогла поставити крапку.