Молоді. Красиві. Сміливі. Патріоти. Герої офіцери. Саме такими усі ми маємо запам’ятати дев’ятьох вінничан, які віддали свої життя на захист України.
Усі дев’ятеро загинули 22 травня у Запорізькій області. Усі дев’ятеро були бійцями вінницького підрозділу поліції КОРД. Усіх дев’ятьох сьогодні в останню путь проводило понад десять тисяч вінничан.
На годиннику ще не було 9.00, а на площі перед обласною філармонією вже зібралося близько тисячі людей. Більшість вбрана у військову форму або траурний одяг. Сотні траурних букетів у руках. В епіцентрі подій дев’ять закритих трун, загорнутих у державні прапори. Навпроти кожної поліціянти тримають портрет загиблого. Біля кожної — кілька найрідніших. Серед усього галасу від присутніх чітко розібрати можна було лише гіркий плач та слова матерів полеглих героїв.
— Я крепка, як він! Я крепка, як мій син! Сина, я все видержу. Сина, я втримаю все… — лила сльози від болю мама одного із загиблих. — Бережіть себе синочки, я вас як мама прошу. Бо я свого сина не зберегла… Ви всі молоденькі, я вас всіх на відео бачила.
Чи не усі присутні, хто чув слова цієї та інших матерів, не могли стримати сліз. Усім присутнім, мабуть, хотілося знайти потрібні слова підтримки для них, але таких, на жаль, не існує.
Коли розпорядникам похорону врешті вдалося вмовити рідних відійти під тент, попрощатися із загиблими прийшли побратими-КОРДівці з різних областей країни. Після покладання квітів, вони ставали на коліна перед батьками полеглих вінничан, дякуючи за виховання героїв. Близькі загиблих лише дужче починали плакати.
Те саме відбувалося опісля, коли попрощатися із загиблими дозволили пересічним вінничанам. Їх були тисячі. Сотні з них зовсім незнайомих людей. Але чи не усі вони плакали і дякували батькам за синів.
Перша частина прощання затягнулася на понад півтори години, поки розпорядниця похорону не попросила призупинити її, щоб владика Симеон звершив заупокійну панахиду за загиблими Героями. Тоді стійкий аромат валер’янки у повітрі змінився та стійкий аромат ладану.
— Сьогодні ми маємо трагічну та сумну подію як для Вінниччини, так і для всієї України. Перед нами у гробах лежать Герої-воїни, захисники нашої Вітчизни, — говорить митрополит Симеон. — Дякуючи їм та їхнім побратимам, сьогодні ми маємо вільну Вінницю, Галичину, Волинь… Дякуючи нашим Героям, ми можемо сьогодні мирно жити та працювати. Та війна не скінчилася. Вона продовжується. І засвідчує то ті гроби, які сьогодні перед нами.
Попрощатися із загиблими прийшли чи не всі співробітники усіх підрозділів поліції. Були нацгвардійці, АТОвці, надзвичайники та, врешті, тисячі пересічних вінничан та гостей нашого міста. Коли розпочалася друга черга прощання, до трун тягнулася незліченна черга людей з квітами та вінками. Пройшла не одна і навіть не дві години, перш ніж подякувати героям змогли усі охочі.
— Синочку мій рідний, ти бачиш, скільки людей прийшло попрощатися із вами? Усі вони знають, що ви поклали за усіх нас свої голови, — промовляла до труни матір загиблого. — Ти казав: мама, я виживу. Я тобі обіцяю! У мене кусок серця вирвали, сину… У кінці нашої останньої розмови він сказав: мамо, я тебе крепко цілую! Невже ти відчував, дитинко? Чого ніколи так не казав, а тут сказав? Я боялася навіть кнопку натиснути, щоб розмова не перервалася. Так боялася натиснути її… Зірочка моя дорогесенька… Моя відрада…
Через відсутність доступу до тіл, деякі близькі та рідні з неабиякою силою намагалися обіймати труни, цілували їх, щось шепотіли. Нерідко, звертаючись до загиблих, вони дивилися на їхні портрети, які тримали бійці КОРДу.
— Сину, я більше тебе такого не побачу. Квіточка моя золотесенька… Сонечко моє… Мій ти хороший, — промовляла до портрета сина одна із мам.
— Ми тебе більше ніколи не почуємо, сину… Як же я тебе забуду, сину мій, — говорила інша мама.
— Мені дуже жалко, що його більше нема. Боже мій, на кого ти покидаєш… У тебе ж донечка, у тебе ж жінка така молода. Ти ж так радів своїй сім’ї, сину мій, — не може заспокоїтися третя мама. — Подивіться, який він гарний. Він дивиться мені в очі… Куди ж ми вас всіх відправляємо… Не забуду тебе, моя пташко.
Під час церемонії прощання працювало щонайменше дві бригади медиків. Роботи у них вистачало постійно: дати або вколоти заспокійливе, поміряти тиск, дати води…
Віддати шану полеглим Героям зібралося усе військове та політичне керівництво міста та області, кілька народних депутатів. Деяких із них запросили до слова.
Іван Іщенко, начальник Головного управління Національної поліції у Вінницькій області:
— Я точно знаю, що вони для нас назавжди Герої. Ми живемо у страшні часи війни і кожного дня, боронячи нашу державу від російських загарбників, гинуть наші найкращі люди. З перших днів війни наші хлопці пішли захищати країну та боротися за свободу. Я знав кожного особисто. Співчуваю батькам, які виховали гідних синів, дружинам, дітям, рідним, близьким.
Сергій Борзов, очільник Вінницької обласної військової адміністрації:
— Жодні слова та нагороди не замінять життя. Молоді чоловіки, сини, батьки, еліта поліції. Вони працювали на межі можливого. Дев’ять бійців КОРДу назавжди залишаться в історії цієї війни.
В’ячеслав Соколовий, очільник Вінницької обласної ради:
— Наші хлопці загинули за найвищі цінності: мирне життя, вільне життя, за незалежність нашої країни. Вони загинули Героями.
Сергій Моргунов, вінницький міський голова:
— Ця сволота путін… Ця ненависна варварська орда прийшла на нашу землю, щоб знищити нас. А вони нас захищали разом з іншими побратимами, які також з ними загинули. Вони робили все для того, щоб вороги не просунулися ближче до нашого дому. Одну з вулиць ми перейменували на честь Героїв поліції, щоб про них була вічна пам’ять.
Валерій Бондар, керівник Вінницького управління КОРД:
— Ми втратили дев’ять наших братів, дев’ять надійних друзів, дев’ять хоробрих воїнів. Від спогадів про них розривається серце.
Згадаймо Героїв поіменно: полковник Михайло Зайцев, підполковник Ігор Подзігун, майор Дмитро Клименко, майор Богдан Щербань, капітан Віталій Антощук, капітан Богдан Булега, капітан Віталій Олійник, старший лейтенант Ігор Бондарчук, старший лейтенант Артур Турляк.
