— Нас вбивали з пістолета з глушником. Тихий бах — і потекла кров. Я стояв на колінах, зі зв’язаними руками, ногами і пов’язкою на очах. Мене штурхнули ногою, впав на дно ями, — тремтячим голосом описує свій розстріл 33-річний Микола Куліченко з села Довжик Чернігівського району. Чоловік на кілька хвилин замовкає, його душать сльози. Переводить погляд на стіл, де стоять оповиті чорними стрічками фотографії рідних братів, 30-річного Жені та 36-річного Діми, з якими був у одній могилі.
Я і досі не можу повірити, що братів більше немає, — плаче 36-річна Ірина Кулевець (вони з братом Дімою погодки). Руки не піднімаються винести їх речі, – показує на вішалку при вході, де поряд кепки і куртки Дмитра та Євгена.
— З 28 лютого ворожі війська проходили селом. У Довжику були росіяни й кадирівці. Від початку вони стріляли котів, собак й розстрілювали машини за селом. Зривали номери з машин й кидали. Я поряд з трупами. Місцевих не чіпали. Женя раніше був у АТО, служив у 95-й бригаді. І як почалася війна, захотів туди повернутися. 26 Я лютого пішов до військкомату в Чернігові і заявив про своє бажання.
А йому сказали: хочеш — добирайся до Житомира самотужки. І він повернувся в село.
З трьох братів Женя єдиний мав бойовий досвід. Діма служив строкову службу, а Коля взагалі в армії не був, у нього шуми в серці, а ще трішки заїкається. Мама померла після тяжкої хвороби рік тому. Батько живе на іншому кутку.
— Довжиком їздили ворожі «тигри» з буквами V і Z. Мої хлопці намагалися не висовуватися на вулицю, — розповідає Ірина Кулевець. — Якщо ходили, то городами, ніхто їх не чіпав. 18 березня за селом хтось підклав фугасну міну і підірвав ворожу колону. Загинули офіцери. Росіяни кинулися шукати, хто міг це зробити з місцевих. Заходили в будинки, з’ясовували, хто мисливець, хто АТОшник. Йшли одразу з двох боків села.
— Вони зайшли до двору раптово. І до нас, — пригадує Микола Куліченко. — Жені і Дімі наділи наручники, мені зв’язали руки мотузкою ззаду. Нас лишили у дворі і стали перевертати все в хаті. За ліжком стояла зібрана в дорогу сумка Жені. Там була його військова форма, непрацюючий пістолет Флобера, подарунок друзів, закордонний паспорт (посвідчення учасника бойових дій він заховав). Там у сумці були ще саморобна бита (з ніжки табурета). Вони її вийняли, вийшли надвір, хтось спитав: «Чия сумка?» Женя відповів: «Моя». Брата поставили на коліна і стали бити тією биткою.
Потім знайшли військовий квиток Діми і медалі діда, він був ветеран, отримував нагороди вже за незалежної України. І на них були документи. Та хтось же сказав їм, що Женя — АТОвець. І вони кричали, що він отримував ці нагороди за те, що вбивав в АТО їхніх «братьев». А далі почали сваритися і ділити військову амуніцію Жені, що кому дістанеться, і наші всі телефони.
Ми мовчали. Перевернули все в хаті, заштовхнули в «тигр». Тоді взяли у сусідки мішок, у сусіда ще два, наділи їх нам на голови і повезли. Я так зрозумів, у центр. Там пересадили в іншу машину. Везли довго.
Привезли на якусь пилораму (це було село Вишневе на Ріпкинщині за 40 кілометрів від Довжика, але тоді брати цього не знали. — Авт). Таких бранців, як ми, було десь дванадцять. Четверо наших поранених військових, вони лежали на піддонах. Один офіцер був важкий, він навіть вставати не міг, вони кололи йому уколи. Нас розсадили по різних кутках і стали по черзі виводити на допит. Росіянина, котрий допитував, а потім і розстрілював нас, я ніколи не забуду. Голос його впізнаю з тисяч інших.
На допитах били по ребрах, по грудаку, по голові, били так, що здавалося, ось-ось — і кінець.
— Миколо, що запитували?
— Де служив, чого не служив? «Повістка не приходила», — відповідав. «Чому не в теробороні?» і про підірвану колону. «Хто це зробив?» «Звідки нам знати», — говорю.
І так по колу, одне й те саме. В туалет виводили, їсти приносили каші і навіть закурити давали. Тому залишилась надія, що не вб’ють. Там був один військовий, його звали Діма. Мені здалося, що його відпустили. Два дні нас били, доки ми не непритомніли. А 20 березня не повели на допит. Минула доба, жеврілася надія, що відпустять. Та після обіду 21 березня по нас прийшли і ні з того ні з сього стали бити зі словами: «За колону! Таких ребят потеряли!» «А ми при чому?» — кажу. «Мьі вас и кормим, и то, и се».
Били так, що ми ледь дихали. Тоді зі зав’язаними очима, зв’язаними руками й ногами нас трьох вкинули в багажник джипа і повезли.
— Ви зрозуміли, що на розстріл? Що казали брати?
— Звісно зрозуміли, але були настільки побиті, що і слово було важко вимовити. Везли нас хвилин п’ять. Виволокли з багажника. І один з росіян став копати яму. Це була якась посадка. Нас поставили на коліна. Женю застрелили першого. Стріляв з пістолета з глушником той, який допитував. Мені це було видно з-під пов’язки. Він ще й сказав, звертаючись до мене: «Смотри, младший твой брат готов». Потім ще щелчок — застрелив Діму. У Дмитра, окрім зв’язаних рук і ніг, на очі була натягнута шапка, поверх неї капюшон, поверх капюшона пов’язка, далі скотч, обмотаний навколо голови. Женю вкинули в яму, і в цей час стріляють у мене, я повертаю голову на звук. Бах — і потекла кров.
Як уже потім з’ясувалося, куля пройшла мені через праву щоку і вийшла біля вуха.
Якби стріляли впритул, у голову, не вижив би. Мене пхнули в спину ногою, так і впав у яму. Болю не відчував, не розумів, живий я чи мертвий. Женя під одним краєм могили, вона була круглою. На мене скидають Діму і двічі стріляють йому в спину — контрольний. Експерти згодом знайшли біля ями п’ять гільз.
Закопують. Землю сиплють, сиплють, і з кожним кидком грунту мені стає все важче і важче дихати. Яма широка, глибиною десь метр. Закидали, і стало тихо. Я почав плечима туди-сюди, щоб піднятися. Якби лежав, не вибрався. Був я під Дімою на колінах і ліктях. Став підніматися. Скинув його з себе. Ноги зв’язані, не розвернешся. Добре, що руки були зв’язані спереду. Помаленьку вибрався.
— Миколо, брати, можливо, теж ще були живі?
— Дімі один в голову, два в спину, який живий… Останні хрипи Жені я чув ще в ямі. Я став біля могили. Стягнув пов’язку з очей. Розв’язав ноги, а руки вивільнити ніяк не міг. Вони були зв’язані тонким шпагатом, він так вп’явся в тіло, що руки понабрякали. Надворі було темно, і я вийшов на дорогу.
Йшов, мов зомбі, куди, не знав, весь у землі, кров тече. Сіріло. Дивлюся, їде ворожий БТР, я заліг. Перечекав. Йду далі. Побачив село, хати топлять, дим йде. Я питаю, як мені на Довжик потрапити. А це, як з’ясувалося згодом, було село Буянки. Вийшла жінка. «Що з тобою?» — спитала. В хату забрала, їсти дала і вмитися. Розпитала, що сталося. Я все розказав. Кажу, мені треба додому. Зібрала мені харчів, і я пішов далі. Запитав дорогу, намалювали мені карту. В них же там ворожий блокпост стояв. Я обійшов його. Йшов і йшов. Спочатку на Замглай, далі на Ріпки, потім у бік Чернігова. Не по трасі, а попід нею.
— Коля пройшов загалом 40 кілометрів, доки дістався Довжика. Біля нашого двору чотири дні у спаленій машині чатував снайпер. А люди різні, щоб свою шкуру спасти і вислужитися, видадуть. Хтось же вказав на моїх братів, — продовжує Ірина. — Хоча ворогів у нас у селі немає. Брати працювали. Не п’яниці.
У селі більше двох сотень людей. Тих, що не брали гуманітарку від росіян, на пальцях рук можна перерахувати. Решта брали і таблетки, і продукти, ще й цигарки просили. Місяць окупації вам їсти було нічого, суки продажні?! У кожному дворі як не корова, так порося, птиця, молоко з ферми безкоштовно роздавали, борошно видавали даремне, картопля своя. Деяким окупанти навіть дрова привозили. Отож намагалася уникати розмов про братів. Хто знає, що в головах у односельців.
— Ірино, а що, Женя один АТОшник на все село?
— Деякі повиїздили до окупації. Кілька лишилося. Їх взяли, а потім відпустили. А я втратила двох братів, і третій не може ніяк відійти від пережитого. Він вночі спросоння то кричить, то плаче, то стогне. Минуло майже два місяці, а у Колі і досі все болить. Ми ж, як він вернувся, самотужки його лікували. Рану йому обробляли тим, що було вдома. Після того, як росіяни пішли з села, звернулися до лікарів. У брата виявився перелом двох ребер, побої на той час вже посходили.
— Душа у Колі зранена. Він відразу не міг точно пригадати місце, де їх закопували. 2 квітня, через день після того, як загарбники покинули село, ми почали пошуки. Та нас до того місця не пустили, велося розмінування. 5 квітня поїхали разом з американськими журналістами (вони дізналися нашу історію). Шукали, шукали, марно. Потім тричі самі їздили на пошуки, нічого. Тільки 18 квітня, на Женін день народження, разом зі співробітниками СБУ знайшли і відкопали. А 21 квітня, на день народження Діми, поховали.
— Хто ж вказав на ваших братів?
— Ми думаємо на одну людину. Але це припущення…
За документами з сільради брати зареєстровані за однією адресою, а жили за другою, на іншому кутку села. І що Женя був в АТО, росіяни не могли цього знати. Якась падлюка це їм розповіла, рятуючи свою шкуру. Ми вже поділилися з СБУ своєю підозрою. Але ще нікого не затримали. Перевіряють.
— Миколо, Бог залишив вас на цьому світі, як думаєте, задля чого?
— Щоб донести цю історію всім. Аби знали про цих тварюк, що вони коять з мирними людьми: катують, розстрілюють. Там же нас не одних вбивали.
Р. S. У Довжину живе свій (своя) Іуда. Є такі і по інших населених пунктах. Навіть якщо вони не будуть покарані на землі, на тому світі Божого суду їм не уникнути. Хай ця думка гнітить їх до скону.
