Спершу він навідріз відмовлявся пересилятися, бо не хотів нікому завдавати клопоту.
Вулична вбиральня — єдина споруда, що вціліла на обійсті 64-річного Василя Примаченка після артилерійського обстрілу окупантами у Чернігові. Туалет майже місяць слугував чоловікові за житло…
Дружина Василя Миколайовича, донька та двоє онуків з початком повномасштабного російського вторгнення виїхали до Польщі, а згодом перебралися у Німеччину. Він же вирішив зостатися, щоб пильнувати обійстя, де прожив понад чотири десятки років.
Лихо сталося 20 березня. Ворог накрив інтенсивним вогнем приватний сектор мікрорайону Бобровиця, що на околиці обласного центру. Тут не було жодного військового об’єкта чи споруд стратегічного призначення. Рашисти бомбили з літаків, гатили з систем залпового вогню і гармат.
“Саме в цей момент мені потрібно було справити природні потреби, — розповідає пан Василь. — Щойно зайшов до вбиральні коло хати, як пролунав потужний вибух, аж усе навколо здригнулося. Осколки влучили й у стіни туалету. На щастя, мене не поранило, тільки контузило”.
Коли все вщухло, чоловік вийшов надвір, і від побаченого, каже, серце стиснулося від болю. Хата, хлівчик та гараж були рознесені вщент, палали. Прихисток чоловікові надали сусіди, хата яких уціліла. Але через тиждень до них приїхали родичі. Місця для всіх не вистачало. Довелося виселитися.
“Йти було нікуди, тому вирішив повернутися на власне обійстя, — продовжує співрозмовник. — Попросив у волонтерів декілька ковдр, подушки, вигріб із завалів будинку те, що залишилося з теплих речей, і став жити у дерев’яній вбиральні, яку спорудив незадовго до війни, — ще навіть не встиг нею скористатися за призначенням. Спав скоцюрбившись.
Можете уявити, як при моєму зрості 170 сантиметрів поміститися в кабінку розміром 120х120 сантиметрів. Хоч і звик спати у ЗІЛах і ГАЗонах сидячи (усе життя працював водієм і постійно їздив у відрядження), але тут до ранку ноги затерпали, а від холоду не відчував усього тіла. Щойно з’являлося сонечко, виходив надвір грітися”.
Зі зруйнованого будинку вибрав декілька цеглин, виклав своєрідну пічку, знайшов у завалах каструлю та чайник і в них запарював чай, варив макарони швидкого приготування, якісь страви з продуктів, які отримував на пунктах видачі допомоги.
Коли про чоловіка, який живе у вбиральні, дізналися волонтери, запропонували переселитися. Але він навідріз відмовлявся, бо не хотів нікому завдавати клопоту.
“Дідусь Василь — скромна людина, — каже Олег Бібіков, голова благодійного фонду. — Ледве вмовили його перебратися у дитячий садок, який нині пустує. Йому виділили окрему кімнату”.
“Порівняно з тим, як жив у туалеті, тут умови комфортні, можна у теплі спати досхочу, читати чи радіо слухати”, — каже Василь Примаченко.