Ворог активізується на північно-східному напрямку Харківщини, бої там тривають цілодобово.
Тоннами снарядів і ракет російська армія закидає і позиції українських військових, мирні прифронтові населені пункти, але місцеві продовжують там жити, йдеться в ТСН.
Гудять колеса автівки, коли мчиш пошкодженою важкими гусеницями трасою. Тут взагалі бажано їхати чимдуж і не зупинятись, передова – зовсім близько.
Окупанти, дуже боялися швидкого просування українських військових в цьому місці, тому відступаючи, підірвали міст, та це їм не допомогло. Військові вчинили хитріше, обійшли його і відкинули загарбників на кілька кілометрів. Тепер же свою лють рашисти виливають на найближче селище.
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ
“Хочуть одужати і завтра знову у бій”: військових з пораненнями після артилерійських дуелей рятують у Дніпрі
“Хочуть одужати і завтра знову у бій”: військових з пораненнями після артилерійських дуелей рятують у Дніпрі
З поміж десятків побитих будівель, одна – особливо виділяється – місцеву лікарню загарбники розстрілюють прицільно і системно. Кількість прильотів навіть порахувати важко. Один зі снарядів пробив стіну і не розірвався. Через зруйнований дах дощ заливає будівлю. Можно лише здогадатися, як звідси втікали працівники закладу, на вішаках і стільцях досі висять медичні халати. В реєстратурі – медичні картки місцевих, на поличках і на підлозі.
Повз лікарню, поволі шкутильгає додому Іван Гаврилович, чоловік тут пережив ще Другу світову, зараз теж – не планує виїжджати. «87 років тут прожив. Виїздити? Хіба на той світ. До цвинтаря не далеко, лише два кілометри, асфальтованою дорогою. Що нам – вода, продукти і дівок побільше», – жартує дідусь.
Воду місцеві набирають з колодязів, а їжу – привозять волонтери. Її на своєму велосипеді розвозить В’ячеслав для стареньких сусідів, чоловік каже, що покинути їх не може.
Перші в списку чоловіка – пані Марія та пані Галина, бо живуть за кілька хат. Сьогодні їм гуманітарки не потрібно, самі всіх пригощають полуницею. Свій врожай двом сестрам довелося збирати похапцем, рашисти лютують з самого ранку. «Страшно, дуже страшно, сьогодні зранку, як почали гахкати», – кажуть жінки.
Вони до війни жили в різних будинках, а зараз з’їхались, кажуть – гуртом спокійніше. Уже звикли все ділить на двох і мрію мають одну на двох. «Щоб швидше закінчилось, щоб не терпіти, щоб не гинули люди», – кажуть вони.