Він востаннє написав мамі sms 24 листопада о 6 вечора: «У нас дуже все погано, багато 200 і 300. Люблю, цілую, обнімаю». А мати досі перечитує кожне слово і плаче, бо тоді син так попрощався з найдорожчою людиною.
Товариський, щирий, добрий і зовсім неконфліктний — у школі, яку закінчив кілька років тому, не всі знали, що Віталик пішов до війська. Але, кажуть, Україна для нього завжди була всім…
24 листопада, під вечір, Віталик написав мамі останнє sms: «У нас дуже все погано, багато 200 і 300. Люблю, цілую, обнімаю»… Від 28 листопада він офіційно перебував у списках безвісти зниклих — до цього був в одній з найгарячіших точок на Донеччині. І попри це всі близькі вірили в диво. А раптом помилка, а раптом зараз подзвонить чи пришле повідомлення. Невідомість сковувала душу й примушувала серце матері стискатись до болю. Звістка, що її єдиного сина більше немає, розділила життя мами на «до» і «після». Віра у диво розбилась на дрібні друзки… Вона раз за разом перечитує останнє синове sms: Віталик тоді прощався з найріднішою людиною…
Пішов добровольцем 25 лютого
Коваль Віталій Володимирович народився 25 жовтня 1996 р. Закінчив школу № 9 та Тернопільське вище професійне училище технологій та дизайну. Їздив на заробітки до столиці та Польщі. На другий день початку повномасштабного вторгнення росії в Україну став на захист рідної землі. Добровольцем пішов до лав тероборони. Перший час охороняв стратегічні об’єкти на Тернопільщині, а з 30 березня офіційно підписав контракт, розповіла мама воїна Надія Михайлівна. — Спочатку Віталик проходив службу на Тернопільщині, а 26 червня поїхав в «Азов», там саме набирали на навчання, — пригадує мама Надія Михайлівна. — Я тільки знала приблизний напрямок, де мій син. Він не міг детально все розповідати. Його прийняли, син пройшов повний курс. Потім скидав посилання на відео в Ютуб та Фейсбуці — лише там, на коротких кадрах, я могла побачити свою дитину.
У відеосюжетах мама не раз зустрічала свого сина — то він на Дніпропетровщині, то на Харківщині, згадує жінка. Коли намагалась детальніше розпитати, Віталик переводив розмову на іншу тему, мовляв, не може розповісти усіх подробиць. Син пишався, що лишень 18 чоловік відібрали з пів сотні, і він був серед обраних. До цього він не раз звертався до військкомату, але його не брали, бо не мав за плечима навіть строкової служби, згадує мама. Востаннє вона свого сина бачила у серпні — тоді він 3 дні побув вдома у короткій відпустці.
Віталій Коваль був оператором 4 протитанкового відділення 1 штурмового батальйону в/ч А 4638. Матері ще 25 листопада сказали побратими, що її Віталика немає серед живих, — ін. загинув, коли доправляв патрони своїм. І їх накрили танковим вогнем… Від 28 липня воїн офіційно перебував у списках зниклих безвісти, а його тіло було на території, звідки забрати його не могли. Тіло Віталія повернули нещодавно під час обміну.
І як мені тепер жити — я не знаю…
— Віталик був моїм єдиним сином, і я сама його виховувала. Ви розумієте, що він був для мене усім… — мама довго плаче і не може стриматись… — Він був золотою дитиною. У школі я тільки чула добрі відгуки про нього, та й за життя мені ніхто злого слова не сказав за сина. Звичайно, як діти, всяке було. Але люди пам’ятають, і кажуть про нього тільки добре. Золота дитина, всім помагав, безвідмовний. Командир дзвонив, казав, що дуже добрим мій синочок був. І дуже надійною людиною. Шкода, що так рано пішов. І як мені тепер жити — я не знаю…
Віталій ріс без рідного батька, але у них з мамою свого часу з’явився чоловік, який завжди мав Віталика за сина. Пан Орест зараз також боронить нашу землю від ворога, і його зараз ненадовго відпустили, аби попрощався з Віталиком. Орест залишився єдиною підтримкою у матері Героя, яка бореться з тяжкою недугою…
— Віталик закінчив нашу школу, вчився з 1 по 9 клас, а потім пішов в училище, — згадує вчителька школи №9 і класна керівничка хлопця Наталія Гнатюк. — Він дуже хороша і добра дитина. Товариський, спокійний, душевний і дуже вихований. У класі — авторитет для інших і завжди був поза конфліктами. Відколи він пішов зі школи, ми не перетинались, я навіть не знала, що він служить. Тижнів три тому я бачила його маму — у неї такий біль в очах був… Це для нас усіх дуже гірка втрата…
Миколай цього року став гірким для всіх однокласників та їхньої вчительки, які, замість святкувань, йдуть прощатись зі своїм Героєм. Йдуть, аби востаннє йому поклонитись та подякувати за все.
Панахида за загиблим Героєм Віталієм Ковалем відбулася 19 грудня о 18:00 у Будинку печалі, що на вул. Микулинецькій. Похорон 20 грудня об 11: 00.
Редакція висловлює щирі співчуття матері, рідним, однокласникам, друзям, землякам, побратимам та всім, хто втратив дорогу людину. Вічная пам’ять, шана і слава тобі, Герою…