Ганна Ворошева провела сто днів в Оленівській колонії – бойовики відпустили її незадовго до того, як інсценували теракт і вбили українських героїв.
Власниця маріупольської крамниці повітряних кульок від перших днів повномасштабного вторгнення стала волонтеркою – Ганну заарештували, коли вона намагалася вивезти людей із заблокованого міста, йдеться в ТСН.
Вона вижила у Маріуполі, аби врятувати сусідів, а самій опинитися за найстрашнішими ґратами, бо Росія оголосила її терористкою. Зараз жінка в Нідерландах і готова свідчити проти своїх катів.
«Вже посилювалися бої. Я навряд чи потім пізніше зможу потрапити взагалі до своєї квартири. Місто розрізалося все лініями вогню. За звичкою склала там халат, ще щось. Потім зрозуміла, що все це неважливо. Я зрозуміла, що я візьму цю сукню (червону вишиванку – ред..) обов’язково. Вона мені дуже личить. Я так мріяла в Оленівці, що я вийду десь в міжнародному аеропорту і буду стояти в цій вишиванці. Це для мене такий символ свободи. Нарешті, нарешті я буду вільна», – розповідає про свої спогади жінка.
24 лютого її місто, як і вона сама, ще відмовляється вірити. Зранку Ганна йде на роботу, бо клієнти обривають телефон. Її світ лускає швидше за повітряну кульку, ще трохи – і крамниця була зруйнована. А товари, які призначалися для свята, стають необхідними для виживання. Свічками вона опалює підвали, з одноразового посуду годує людей.
«Під обстрілами бігала у своє приміщення, складала все у величезні сумки, одягала це все на себе, і це все важило багато кілограмів. В режимі форсажу ти переміщаєшся містом. Транспорту вже не існувало. 17 мікрорайон Кіровський, Самоцвітів. Я рухалася постійно. І скільки в мені було сили, стільки я могла на собі забрати. В такий час проявляється хтось насправді, але в цьому немає жодної особистої заслуги. Ти це робиш, бо за спиною в тебе залишаються жінки з дітьми, пенсіонери, і вони не мають жодної фізичної можливості робити те, що ти можеш. Старенькі викладали, знаходили ці цеглинки і складали з них загальне вогнище. Літні жінки займалися приготуванням їжі для цілого під’їзду, для цілого будинку. Ось там, де ти виходиш і в тебе осередок такий на мангал, осередок він довжиною метра півтора, значить, там дружини, значить там комуна. А є двори, де були такі маленькі вогнища, де кожен був сам за себе. Потім ми почали на тачках возити воду. Ми нескінченно допомагали людям, які довкола нас, і намагалися це організувати», – розповідає Ганна.
Радіус життя більшості стискається до кількох сотень метрів, цивілізація розсипається на очах. «Ми всі розуміли, що електрики немає. Але ми дуже дивувалися, що продукти в морозилці розтанули. Ми всі розуміли, що газу більше немає, але за звичкою ставили та намагалися запалити плиту. У 2022 році ми маємо пральні машини, унітази, плойки для завивки вій. У нас немає пили, у нас немає вдома сокири. А нам доведеться добувати дрова», – розповідає жінка про переживання.
Ані новин, ані зв’язку, тож телефоном стають самі люди. «Задум був такий, що кожного разу ти зупинявся десь в іншому місці, щоб знаючи, де знаходяться твої друзі, мати змогу вранці перевірити, хто і де. І якщо раптом хтось потрапив під завали, допомогти, покликати людей, щоб витягнути. Не можна в одному місці всім знайомим перебувати. Тоді ніхто не дізнається про те, що ви там були, або про те, що ви там поховані. І ось я була людиною-маяком. Радіо на ногах, я бігала. І одного разу нас ця стратегія врятувала – одна жінка загинула, а решту вдалося дістати живими», – розповідає Ганна.
Ганна стає частиною халабуди мистецького центру, який перетворюється на волонтерський. Сюди зносять і роздають харчі, ліки. «Ми вже не звертали уваги на авіаудари. Ми розуміли, що зрештою рознесеться і сама халабуда, і нам потрібно було встигнути розподілити те, що у нас є, щоб це не було поховано», – пригадує волонтерка.
Вона сама ледь не гине двічі, бо росіяни скидають все більше бомб на центр міста. «Якось ми розуміли, що в цьому літаку сидить людина, має бойове завдання і має карту, але ж він реально бачить, що це житловий квартал. Але коли авіаудари почали лягати, починаючи від 07:00 до 11:00, до 12:00. І потім вони просто відлітали перезаправитися, і вони знову поверталися. І коли ти, ось ти десь ідеш, і ти чуєш тільки звук літака. Де він? Він скрізь. І коли ти біжиш кудись, ти не розумієш – назустріч ти цьому біжиш, від цього ти біжиш… Немає жодних орієнтирів. І ось я наближаюся до 66-ї школи, і в мене під ногами починають виникати шматки бетону, арматури. Я піднімаю очі, я бачу прямо ось так просто в центр школи, яку ремонтували, в якій навчалися близько півтори тисячі людей, величезну територію було огороджено, де реально не було жодного військового. У цьому місці взагалі не було жодного танка. І я зрозуміла, що все це вже все – край. Ось далі так і буде. Це все прицільне знищення мирного населення. Не було там жодної людини у формі. Ми раді були б самі бачити людей у формі, ми їх не бачили», – переконує Ганна.
Вона вирішує вивезти частину жінок, але машини розтрощені, та люди роблять неможливе. «В голові пульсує, що мені б Васю, мені б Васю. І раз – і доля притягує цього Васю. -10 градусів зараз у підвалі гаража, в селищі при світлі свічки просто з окропом. Сорок годин вони шукали поломку – електролампу автомобіля, і вони це знайшли. Бічні скла ми створили зі смуг скотча. Лобове скло добули хлопці, які поїхали на ринок «Південний». Серед обгорілих трупів, якихось товарних залишків хлопці знайшли кілька лобових шибок. Привезли їх майже вручну. Ми встановили це скло за допомогою монтажної піни, тому що ніякі герметики, ніякий клей у таку холодну погоду не хотіли застигати. Ми ще жартували, що наскільки стало авто просто справді засобом пересування, просто колесами. Якщо раніше ми так боялися подряпати свій автомобіль, то тепер ми були справжніми вандалами – з балончика піни здувати по оббивці автомобіля і ставити туди скло. Це було щось з цілком зрозумілих речей», – каже волонтерка.
Вони виїжджають до Запоріжжя, в багажнику захована та сама вишиванка. «Ми виїхали дуже зухвало, просто трасою. На об’їзд не вистачило б ні палива, просто не вистачило б. І там залишалося близько 36 людей. І ми пообіцяли цим людям, що ми повернемося, і ми допоможемо їм евакуюватися», – каже Ганна.
Російський блокпост за блокпостом – їм щастить, але в Запоріжжі вона витримує лише 10 днів. За цей час вдається купити два мікроавтобуси, частину грошей за них вона досі винна банку. Розфарбовані рожевими серцями, машини повертаються в пекло. «Щодня, поки ти сидиш тут, там хтось гине, я не зможу так далі жити. Я не маю таких речей, за які мені доведеться опускати очі. Я хотіла продовжувати залишатися в тій самій якості, в якій я провела більшу частину свого життя. 25-го числа ми виїхали», – розповідає жінка.
До заблокованого міста вони везуть гуманітарну, автобуси залишають у передмісті Маріуполя, аби не ризикувати одразу всім вантажем. Встигають зробити кілька поїздок до міста легковими автомобілями. «Починався обстріл, і ти не міг, ти просто викидав це і кричав: «Люди!». Люди вибігали, хапали і знову тікали до своїх укриттів. Ось ці черги автоматні. І знаєте, як ось ці шматочки гілки ялинки так їх і зрізають», – додає вона.
На вулицях підбирають людей, але найстрашніше – шукати по підвалах знайомих. «І ось коли я побачила, коли маса людей взагалі без світла, це якесь існування у норі. Це жах! І я на голос іду, кажу, що я Ганна. І ось така маленька, тоненька, вона мене чіпає. Аня, це ти, правда і ти. Я говорю, що я тут, пішли, я за тобою, пішли. Вона: «Я не сама, я з донькою, з мамою». «Пішли!» Викидаємо якісь деталі з машини, їхнім запихаємо. Вони з котом», – розповідає історію евакуацій волонтерка.
Подруга з донькою і котом, і взагалі всі, хто тоді були з ними, врятуються. Але Ганна дізнається про це тільки через три місяці. «Всі люди, які були, вони виїхали на тих автомобілях, які ми туди привезли, і ключі були в машинах. Ми дуже сподівалися, щоб вони не залишалися і не чекали на нас, щоб вони поїхали. Це був основний такий біль», – переконує Ганна.
Їх зупиняють дорогою до центру, бойовики відбирають автомобіль, Ганну везуть до відділка, і далі вже в автозаку. Ніхто нічого не пояснює. «Коли я вночі виїжджала з Мангуша, конвоїр до мене вночі зайшов, чоловік дорослий, і сказав, що все, що маєш, у тебе заберуть. І взагалі, ти їдеш до країни “Мальборо”, де все зникає, і навіть люди. «Ви нам можете чимось допомогти?» Він каже, що вже ні, бо вийшов наказ, і всі волонтери прирівняні до терористів. Знаєте, як у фільмі жахів, коли людей, хтось кусає, заражають їх якимось вірусом, і ти розумієш, що це вже не люди. Тому що люди так не можуть поводитися. Жінка-конвоїр вигукує завчені фрази: «Пожирували у своєму Маріуполі, вистачить. Все, тепер житимете, як ми живемо». Цей жах! Вона повторювала їх щоразу», – пригадує тодішня бранка.
Її привозять до Оленівки, і стає зрозуміло, що справжній жах тільки починається. «Була просто покинута будівля. Таке враження, що вони вчора перед нами зайшли, розкрили і сказали, що піде, і нас туди завели. Насправді це приміщення було непридатним не те, що для утримання людей, навіть для утримання тварин, воно не опалюється, вивітрене було. Нас було семеро. Ось якщо собі уявити приміщення в купе стандартного вагона, ось приблизно таке», – описує Ганна.
Та сама колонія, куди звозять полонених українських героїв, аби катувати, а пізніше і вбити під час зрежисованого теракту. В жіночий камері були найтонші стіни. «Все було чути – і що питають, і як питають, і як вони наших хлопців називають. Він каже: «Де мій півник?» Ця людина мала відкликатися, якщо ця людина не відгукується, її відразу б’ють. Тобто привід для того, щоб побити, вони вигадували самі. Їх ставили в певну позу, шпагат поперечний, відстань між ніг постійно розбивалася, а ногами конвоїри збільшували. І він повинен був ось так ось вивертати руки. І якщо людина знемагала або непритомніла, наприклад, всі, хто не витримали, піддавалися побиттям. В камерах конвоїри влаштовували змагання між собою в художній самодіяльності – якщо співали не так, чи співали не так голосно, чи не так чітко, камера каралася», – розповідає Ганна.
Цілодобові знущання, кілька хвилин тиші – і далі по колу. «Але тут пролунали знову чергові звуки побиття. Це було так довго. Це було так жорстоко, хтось там так тримався. І було таке усвідомлення, що ось тієї моєї стійкості залишилося буквально на самому денці, що характер закінчується, закінчуються сили емоційно, більше немає міцності. Ось я злякалася, бо для мене особисто це було тим боєм, який вела я», – переконує Ганна.
Вона витримала рівно сто днів. Четвертого липня двері камери відчинилися, їй дозволили їхати додому. Останній героїчний вчинок – попри ризик для життя, вона забирає з камери і успішно проносить на собі власний щоденник. Записки на обривках паперу, імена полонених героїв і дані про їхніх катів – усе це разом з її свідченнями тепер має стати доказами в судах. «Покарання – це доля цих людей. Вони самі прирікають себе на провал у часі, на нездійснені можливості своїх дітей, на обмежений кругозір. Ось ця свобода, коли я говорю те, що я думаю, я думаю, те, що я хочу думати. Я беру паспорт України, я можу з ним їхати в будь-яку точку світу. Це та свобода, за яку зараз щодня наші хлопці гинуть. Це може нас скинути в безодню ненависті, помсти. Але особисто я хотіла б, щоб ми залишилися українцями, яким властива висока людська гідність. Ми – люди з великої літери», – каже Ганна.
