Частіше за президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана з ізольованим Путіним ніхто більше не зустрічається.
В липні вони бачилися в Тегерані. В серпні турецький президент особисто літав до Сочі. А зараз, 15-16 вересня, Ердоган їде до Узбекистану на саміт ШОС, де буде й Путін.
Чи не забагато уваги воєнному злочинцю, якого Захід ізолює? Все це на тлі численних попереджень Вашингтона на адресу Анкари щодо неприпустимості допомоги Росії обходити санкції, адже після початку широкомасштабної війни проти України на тлі запроваджених жорстких санкцій, російські олігархи та їхні компанії масово побігли до Туреччини.
Анкара також бачить для себе вигоду на російському ринку, де з’явилося багато вільного місця після того, як західні компанії згорнули свою діяльність. Але навіть попри суттєве зростання експорту турецьких товарів до Росії, остання для Туреччини так і не стала основним торгівельним партнером.
Раз по раз Ердоган заявляє, що от-от влаштує особисту зустріч Зеленського з Путіним у Туреччині. Хоча передумов для цього жодних, і в Анкарі це дуже добре розуміють. А під час нещодавньої телефонної розмови з Путіним, Ердоган взагалі запропонував своє посередництво щодо вирішення питання ситуації на ЗАЕС.
Зараз політика Туреччини нагадує вираз “і вашим, і нашим”. Так, у Туреччині складна економічна ситуація, інфляція понад 80%. Але чи може Україна під час широкомасштабної війни з Росією, спостерігаючи досить лояльне ставлення Анкари до Москви, справді довіряти Туреччині? Про це ТСН.ua вирішив поговорити з Надзвичайним та Повноважним послом України в Туреччині Василем Боднаром.
– Як українцям зараз під час війни, коли для нас все стало білим та чорним, зрозуміти дії Туреччини та її політику?
– Для нас Туреччина – стратегічний партнер, близький сусід і важливий друг. Але в той же час вона має глобальні амбіції, свої інтереси, які йдуть завжди попереду. Крім того, як і в будь-якій іншій країні, турецькі політики орієнтуються на суспільну думку власних громадян.
По-перше, громадська думка в Туреччині має певні тенденції, які мають трохи антизахідний характер.
По-друге, вони орієнтовані всередину країни.
Тобто, якщо запитати громадян Туреччини про їхнє ставлення до війни Росії проти України, понад 80% скажуть, що проти. Проте, якщо запитати, яка має бути роль Туреччини в цьому процесі, біля 75% скаже, що це має бути нейтральна позиція. І десь 15-20% казатимуть про підтримку України. З цього треба виходити в розумінні Туреччини. Є дружні й стратегічні відносини з Україною, й бажання їх розвивати. І є реальність, з якою вони стикаються. Плюс, якщо наші європейські друзі сприймають російську загрозу безпосередньо, в Туреччині трохи інший фокус уваги з орієнтацією на власні сили й на те, що з Росією треба підтримувати якісь контакти, щоб не поглиблювати існуючу ізоляцію з точки зору інтересів Туреччини. Тому для нас це може виглядати певним подразником, коли відбувається комунікація чи співпраця з Росією. Насправді вона існувала завжди. Зараз в Україні вона сприймається надзвичайно емоційно, бо ми дивимося на картину світу через свої окуляри, страждань і війни. І ми маємо на це право.
– Чому в Туреччині так поширені антизахідні настрої? Туреччина – друга армія НАТО, і якщо б захотіла, то говорила б із Росією з позиції сили.
– А так і відбувається. Насправді Туреччина – це друга країна в світі, яка воює з Росією. Ніхто інший у збройних сутичках не стикається з Росією так, як це відбувалося чи відбувається в Лівії, Сирії чи Азербайджані в Нагірному Карабаху. Це протиставлення інтересів, яке відбувається на полі бою. Але є й взаємодія.
Антизахідні настрої – це історичний процес, який має історичне підґрунтя недовіри до Заходу. Турецька Республіка виникла саме через спротив Ататюрка Антанті. В той час турецький народ воював зі всіма довкола, відновлюючи контроль над територією, яку ми знаємо як турецьку державу, в дуже важкій боротьбі. І якщо ви навіть подивитеся на слова гімну, там так само є багато речей, які дають розуміння, чому саме так.
Крім того, багато недовіри будується саме на сучасному стані досить непростих взаємин із західними партнерами. З одного боку, Туреччина – член НАТО й найбільш східна частина Заходу. З іншого боку, є серйозний компонент образи в суспільстві на те, що наприклад американці підтримують курдів у Сирії, Іраку. Мова також про підтримку Греції, а конкуренція Туреччини з нею традиційна. Мова також про те, що в США живе відомий опозиційний діяч Фетхуллах Гюлен, якого чинний турецький уряд звинувачує в організації спроби військового перевороту в Туреччині 2016 року, коли загинуло понад 300 осіб. Це було досить складним періодом в історії Туреччини. Це був єдиний невдалий переворот, бо попередні були вдалими, призводивши до силової зміни демократичних урядів.
І звичайно економічні взаємини. Якщо дивитися на цифри, найбільше Туреччина співпрацює саме з західними країнами, – це понад 80% всього товарообігу. Росія грає тут незначну роль щодо експорту турецьких товарів. Треба розуміти, що Туреччина – експортноорієнтована країна, тому багато речей тут відбувається з огляду на те, а куди ж ми можемо продати нашу продукцію. Це дуже специфічна особливість Туреччини: з одного боку є відповідні політичні настрої в суспільстві, а з іншого – економічна співпраця. Звідси й вислів: Схід – це справ тонка.
– Чому для президента Ердогана особисто було так важливо зробити Туреччину головним майданчиком переговорів між Україною та Росією, яку весь західний світ зараз ізолює?
– Це була наша ініціатива, щоб перенести переговори, які тривали в Білорусі, на нейтральну площадку, і Туреччина тут підходила найбільше, бо має стратегічне партнерство з нами, й зберігала комунікацію з країною-агресором. На сьогодні давайте віддамо належне турецькій стороні. Туреччина – єдина країна в світі, яка спромоглася посадити всі сторони конфлікту за стіл переговорів. Іншої такої країни поки що немає. Навіть ООН, при всіх їхніх стараннях, не змогла досягти наприклад домовленості по зерну. Лише підключення турецької сторони допомогло укласти цю угоду.
З іншого боку є звичайно прагматичні інтереси Туреччини.
Перший – це бажання припинити війну, яка шкодить соціально-економічному стану, торгівлі й стабільності в регіоні. Тому це природнє бажання відновити мир у регіоні.
Другий – глобальна роль Туреччини й прагнення грати більш серйозну роль, впливаючи на геополітичні процеси.
Турецька дипломатія продемонструвала свої можливості, які дійсно мали певні успіхи, як в організації тристоронніх переговорів в Анталії на рівні міністрів (навесні – ред.), потім у Стамбулі (між делегаціями України й Росії за посередництва Туреччини – ред.) для можливого досягнення миру в Україні. Але досягнення миру на будь-яких умовах неможливе, окупанти мають залишити нашу територію, і Туреччина це розуміє, як і те, якщо Україна певним чином поступається чи програє, то програє так само й Туреччина. Бо тоді Росія домінуватиме в ширшому регіоні, створюючи ще більшу загрозу. Давайте подивимося на картину Чорноморського регіону, Криму, з розміщеними там ракетами та ЧФ РФ. Потенційно це загроза для всього Чорноморського узбережжя Туреччини. І давайте не знімати з порядку денного наприклад заяви Степашина (колишній голова уряду РФ – ред.) свого часу про те, що, якщо б Туреччина не була в НАТО, то протоки (Босфор і Дарданелли – ред.) вже були б російськими. Звичайно це блеф, але реальна загроза є, що штовхає Туреччину до бажання створити умови для переговорів, де турецька сторона не пропонує своїх алгоритмів, а дає можливості. Туреччина розуміє: без вигнання окупанта з українських територій, ми не погодимося на будь-які переговори з країною-агресором.
– Росія хоче просто стерти Україну з політичної мапи світу, щоб нас всіх більше не існувало. То про що можна власне говорити? Туреччина цього не розуміє? Чи це просто така особливість турецької дипломатії?
– Насправді це бажання пов’язано з інтересами Туреччини та пануванням миру в регіоні. Це базовий інтерес. До того ж, Україна – одна з небагатьох безпроблемних країн для Туреччини, великий партнер у технологічному плані (двигуни, оборонні технології), ринок збуту товарів в обидва боки. Саме тому була підписана ЗВТ. Геополітично Україна досить серйозно контрбалансує в регіоні з Росією, зменшуючи потенційні загрози для Туреччини, оскільки в Туреччині панує думка, що Росія її оточує: є загроза з Чорного моря з окупованого Криму; є загроза з Сирії; з Кавказу, бо давайте подивимося на карту, об’єктивно у Вірменії є російські війська, а це на кордоні з Туреччиною. Тобто, це тут також створює дискомфорт. А враховуючи ще й історичні паралелі, більше десяти програних війн Османської імперії проти Російської, це створює певні небажання відверто конфліктувати.
Розуміючи необхідність збереження територіальної цілісності України, Туреччина пропонує свої зусилля, які можуть спрацювати. Західні країни наразі не мають діалогу з Москвою, а Туреччина його зберігає. Географічно це близько й логістично не складно забезпечити місце для переговорів. Крім того, реалізація амбіцій у медіаторстві чи досягнення якогось порозуміння також важлива з огляду виборів у Туреччині, які наближаються. Тому, це так само внутрішній компонент, який зміцнює вагу й роль органів влади, даючи певні бонуси всередині країни.
– Днями під час телефонної розмови з Путіним, Ердоган запропонував турецьке посередництво щодо врегулювання критичної ситуації на ЗАЕС. Про що йдеться? Туреччина ж не відправить туди своїх спостерігачів?
Під час візиту Президента Туреччини до України українська сторона порушувала дане питання. Відомо також, що напередодні візиту в Україну глава МАГАТЕ Гроссі провів технічні консультації з російською стороною в Стамбулі. Звичайно, мова не йде про турецьких спостерігачів. Проте, зважаючи на напрацювання Туреччини у зерновій тематиці та участь у якості посередника у мирних переговорах між Україною та рф, вважаємо, що Туреччина має потенціал до сприяння процесу демілітаризації ЗАЄС.
– Ердоган особисто зустрінеться з Путіним 15-16 вересня на саміті ШОС в Узбекистані. Паралельно президент Туреччини вкотре заявляє, що має надію вже скоро влаштувати особисту зустріч Зеленського з Путіним. Як нам ставитися до таких от заяв, зустрічей і дзвінків? Бо навіть Макрон вже менше дзвонить Путіну.
На сьогодні Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган єдиний з лідерів іноземних країн, якому вдалося задіяти механізм посередництва і сприяти Україні у досягненні певних результатів. Зокрема, мова йде про втілення в життя ідеї Президента України В.О.Зеленського щодо розблокування наших портів. З іншого боку, будь-які контакти наших партнерів з державою-агресором завжди емоційно сприймаються в українському суспільстві. Це нормально, це здорова захисна реакція. Хочу сказати, що ми підтримуємо довірливий діалог з турецькою стороною і намагаємося завжди доносити до нашого суспільства реальну картину таких контактів, а не те, що дуже часто намагається подати російська пропаганда. Для нас головне тут – відстояти інтереси України.
– З одного боку ми бачимо поставки Bayraktar і категоричну позицію щодо якоїсь там примарної можливості іхньої закупівлі Росією. Україна також отримала 50 бронемашин із посиленим протимінним захистом, зернову угоду. А з іншого боку Туреччина так і не приєдналася до антиросійських санкцій. Ще й допомагає Москві їх обходити, на що США миттєво відреагували, надіславши до Анкари відповідного листа. Туреччини що не розуміє, якщо Україна не витримає, то вона залишиться сам на сам із Росією в Чорному морі?
– Туреччина є членом НАТО й має безпекові гарантії за 5 статтею. І це до речі є одним із подразників, бо коли почалися ракетні атаки з Сирії, в турецькому суспільстві вважають, що Захід не надав належної допомоги, а й понад те підтримав курдів. Тому тут у Туреччині виникає питання: чи дійсно, якщо станеться напад на Туреччину, Захід зможе допомогти? З іншого боку є об’єктивні обставини відносин. Туреччина залежна від російських енергоносіїв: нафта, газ, атомна енергетика, бо зараз будують (“Росатом” – ред.) єдину в країні АЕС “Аккую”…
– Саме щодо “Аккую”. Там же наче знову якісь проблеми з будівництвом виникли й його призупинили?
– Ні, будівництво продовжується. Лише росіяни як завжди всіх дурять. Зараз вони намагаються обдурити турків, розірвавши договір з основним турецьким субпідрядником, завівши свою компанію з турецькою назвою, і направляючи кошти туди. Ще від самого початку будівництва “Аккую” ми доводили, що Туреччина потрапляє в додаткову залежність від Росії щодо атомної енергетики, крім газу (45% залежність Туреччини від російського газу) й великої кількості нафти.
Є ще такий момент, як залежність від туристів. Туристичний бізнес – це один із драйверів турецької економіки. Щорічно до Туреччини приїздило понад 4 млн російських туристів. І звичайно, що ніхто з турецьких політиків, ні з влади, ні з опозиції, не дозволить собі сказати туристам “не їдьте”, бо це одразу відіб’ється на їхніх рейтингах у відповідних туристичних регіонах. Тому треба розуміти, що це не просто кошти чи бажання заробити, а й досить серйозне соціальне й політичне підґрунтя середині країни, це можливість дати роботу, забезпечити турбізнес і створити умови, щоб приймати туристів з інших країн. Цього року тенденції приїзду росіян спали, але вони все одно зберігаються, й на тлі складної економічної ситуації це серйозне надходження до бюджету на території південної Туреччини.
Також треба врахувати регіональний вимір – взаємодія й протистояння в деяких регіонах світу: Лівії, Сирії й Нагірному Карабаху. Зараз ви знаєте, що в Сирії планується турецька військова операція, а там зберігається присутність країни-агресора. Ну і те, що ви зазначили, є спроба обходу санкцій. Нам кажуть, і це офіційна позиція, що Туреччина не допустить обходу санкцій, але продовжує співпрацювати з Росією. Дійсно, немає якоїсь масової допомоги, яку наприклад надають інші країни (Іран – ред.). Тут йде прагматична співпраця. Але ми так само фіксуємо ті компанії, які можуть працювати на обхід санкцій, повідомляючи про них турецьку сторону й працюючи з міжнародними партнерами.
Лист заступника міністра фінансів США, про який ви згадали, він був тут два місяці тому. Туреччина серйозно сприймає ці попередження, бо потім це впливає на можливість запровадження вторинних санкцій. Тобто, це досить серйозний сигнал США, щоб попередити компанії, які намагаються шукати лазівки для обходу санкцій. Але давайте говорити чесно, що це не лише турецькі компанії, а й багато західних, які шукають собі виходи на турецький ринок, або створюють свої філіали, також намагаючись торгувати через Туреччину й інші країни з Росією. У нас є випадок: компанія з Німеччини намагається постачати продукцію Panasonic до Росії через Туреччину. Ми про це офіційно інформуємо турецьку сторону, показуючи хто за цим стоїть. Тому ми вишукуємо такі випадки й одразу повідомляємо Київ й Анкару, щоб це припинити. Крім того ви знаєте про крадене зерно. Є певні зрушення в позиції Туреччини щодо цього зерна, вже запроваджені певні обмеження. Поки що зарано говорити про якийсь серйозний ефект від цього. Але поступово їхня позиція міняється.
Але є ще один аспект – кількість російських громадян і фірм, які переїхали до Туреччини після 24 лютого. Ви не повірите, але їх в десять разів більше, ніж українських громадян у Туреччині. У нас є цифри. Із приблизно 330 тис. українців, наразі в Туреччині залишається десь біля 50-60 тис. Це в основному мами з дітьми в трьох регіонах. Росіян в Туреччині наразі 500 тис., а може й більше. Засновано біля 600 компаній. З одного боку, це виведення з Росії капіталу. Але за цими компаніями треба дивитися й не дозволяти їм створювати умови для обходу санкцій і допомоги країні-агресору звідси.
– Ви згадали про крадене зерно. Після підписання зернової угоди поменшало новин про спроби Росії продати Туреччині чи деінде крадене українське зерно. Ці випадки зникли? Бо ще кілька місяців тому чи бачили, якими темпами в турецьких портах накопичується саме крадене українське зерно.
Завдяки спільній роботі Посольства, турецьких органів влади, Офісу генерального прокурора, СБУ та безумовно представників українських громадських організацій нам вдалося просунутися у питанні запобігання незаконного вивозу української аграрної продукції з тимчасово окупованих територій України до турецьких портів. Починаючи з липня 2022 року таких випадків суттєво поменшало. Наразі більшість суден, які прямують з окупованих територій України до Туреччини, не приймаються в турецьких портах. Скажімо так, що по кожному кейсу українською стороною сформована належна доказова база, яка була передана турецьким компетентним органам. Це дозволяє вживати конкретних заходів щодо запобігання незаконному вивозу українського зерна. Звичайно, ми не можемо на сто відсотків запобігти всім випадкам, але точно можемо сказати, що у разі фіксації нових випадків, вони всі оперативно документуються, а далі відповідна інформація з рішеннями судів щодо даних випадків направляються турецькій стороні. Тому я сподіваюсь, що зловмисникам буде все важче уникнути відповідальності, або ж принаймні продовжувати свою незаконну діяльність.
– Найпопулярніший аргумент, що лунає, – це вкрай складна економічна ситуація в Туреччині. Інфляція перевищила 80%. Ви знаходитесь там, на місці, ходите до магазинів, бачите це все. Розкажіть, там дійсно з економікою так все погано?
– Коли я був у Туреччині 2013 року, співвідношення ліри до долара було 1:2. Зараз 1:18. Так, звичайно, ціни досить високо підскочили. Вони не регулюються фізично, тому є великий відсоток зростання цін. Уряд намагається діяти якимись нестандартними методами, наприклад зниженням ПДВ зменшувати ціну, сприяти соціальним групам, списання кредитних заборгованостей. Тобто, уряд намагається впливати. Але це все одно відбивається на цінах на пальне, продукти. Крім того, також впливає війна. Традиційно Туреччина постачала з України олію й зерно. Коли ці поставки припинилися, це дуже сильно відбилося на внутрішньому ринку, на цінах на хліб, олію. Були навіть випадки сутичок у магазинах за соняшникову олію, бо вона дешевша, а в Туреччині її значно більше використовують, ніж у нас.
Якщо ви подивитися на макроекономічні показники, то це єдність протилежностей. З одного боку інфляція й зростання цін, з іншого – зростання ВВП країни на рівні 7%. Експорт так само зростає доволі активними темпами. Так, зростає звичайно й імпорт. Але досить нетрадиційним є рішення зниження відсоткової ставки, що стимулює експорт, але й розкручує інфляцію. Тому у них своє бачення розвитку економіки. Якщо ви подивитеся на виробничий потенціал, Туреччина має досить серйозно розвинуту промисловість, створені організовані промислові зони, заведено десятки тисяч іноземних компаній, які тут роблять свої запасні частини й дають робочі місця. І це досить серйозна “подушка” економіки.
– Саме тому Туреччина у 5 разів збільшує платню за прохід через Босфор і Дарданелли? Через скрутну економічну ситуацію?
– Насправді ціну підвищили лише для транзиту й санітарних потреб. Для причорноморських держав не підвищено, для кораблів, які заходять до турецьких портів теж нічого не підвищували. Тобто, є лише ці два платежі, які дійсно мабуть мають за мету збільшити бюджетні надходження. Але вони не є такими критичними, щоб серйозно вплинути на наповнення бюджету. Насправді мова швидше за все про те, що збільшується потік кораблів до Чорного моря, бо пішло зерно. І це звичайно створює умови, бо Туреччина контролює ці протоки, щоб запроваджувати свою ціну, яка певним чином дозволяє компенсувати видатки з бюджету. З іншого боку проблема більше в торгівельному балансі, бо імпорт досить серйозно перевищує експорт. Таким підвищенням цін не компенсуєш цього багатомільярдного дефіциту. Тому думаю ми будемо свідками інших дій, щоб збалансувати торгівлю.
– До речі, щодо Босфору. МЗС України зпрошував для пояснень посла Туреччини щодо проходження судна “Sparta II”, яке могло перевозити ракетні системи С-300, що прямо заборонено Конвенцією Монтре. Чи є вже офіційні спростування турецької сторони щодо цього? Маю на увазі, що цих систем там не було.
– У перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого я особисто звернувся до заступника міністра закордонних справ Туреччини на підставі нашої ноти щодо закриття проток для військових кораблів воюючих країн. Є відповідна стаття 18 Конвенції Монтре, яка дозволяє Туреччині це зробити, щоб забезпечити збалансований підхід до країн, які воюють. Це врятувало нас певним чином, бо вже 26-27 лютого на прохід очікували чотири крейсери з великою кількістю “Калібрів”, що могло створити додаткову загрозу насамперед для Одеси й Миколаєва. Саме це рішення турецької сторони не дозволило Росії посилити ЧФ і захопити наш південь так, як вони хотіли.
З іншого боку є стаття 4 Конвенції, яка передбачає, що навіть під час війни комерційні кораблі з будь-яким вантажем можуть вільно проходити протоки в ту чи іншу сторону. Тому на початках ми звертали увагу на кожен корабель під російським прапором, який проходив через протоки. І звичайно турецька сторона вживала заходів для перевірки, уточнення інформації тощо. Але жодних підстав для затримання знайдено не було. Всі комерційні судна, що проходили, від зерна, яке ми вважали краденим, до навіть військової техніки, яка вивозилася за контрактами до третіх країн через протоки, й оскільки це легально й задекларовано, вони не мали підстав для затримання.
Є одна лазівка, яка дозволяє затримувати й перевіряти кораблі, якщо вони або везуть нелегальний вантаж, або вантаж, який складає загрозу для самої Туреччини. Тобто, тоді у виключних випадках вживаються дії. У нас були випадки, коли такі судна перевірялися, але без отримання якихось позитивних для нас висновків чи повноцінної інформації, яка би показувала, що можна затримати це судно. Так само відбулося й зі “Sparta II”. У даному випадку тут досить небагато інструментів у турецької сторони, бо Конвенція передбачає чіткі правила. Ми постійно наголошуємо на своїх занепокоєннях. Наша позиція чітка, ми сприймаємо ці кораблі, як військові, бо вони обслуговують одну з компаній Міноборони РФ. Тому й був наш демарш і запрошення посла до МЗС України з врученням відповідної ноти.
– Турецька сторона перевірила “Sparta II”?
– Ні, “Sparta II” ніхто не перевіряв. Вони вважають, що прохід відбувався на підставі задекларованого документа. Навіть, якщо везли зброю, це все одно вважається вантажем на комерційному судні.
– Тобто, ми тут мало що можемо зробити?
– Тут можна говорити про певну контраверсію позицій. Конвенція Монтре з’явилася 1936 року, і передбачає право проходу саме за такими правилами. А від 1952 року Туреччина є в НАТО. Навіть коли були ситуації наприклад з проходом радянських кораблів через протоки в часи Холодної війни, домінантом була Конвенція Монтре, яка регулювала режим проток. Так само відбувається й зараз. Тому на підставі статті 18 закрили прохід для військових кораблів, і жоден військовий корабель більше не зайшов і не вийшов. Але для комерційних суден лишається ця ніша, тому, на жаль, вони мають можливість проходити без перешкод.
– Днями у Львові відбувся українсько-турецький бізнес-форум. Ми знаємо про будівництво в Україні заводу з виробництва напевно вже найпопулярніших у світі безпілотників Bayraktar. До речі, поки триває війна, ми ж правильно розуміємо, що фізично завод не почне працювати?
– Звичайно завод буде збудований. Водночас, триваючі бойові дії несуть у собі ризики, на які ми не можемо наражати ні партнерів, ні українських спеціалістів, задіяних у проєкті. Тому ми не розповідаємо деталей щодо будівництва та графіку реалізації даного проєкту. Нам важливий результат, а не процес. Прийде час і суспільству буде продемонстровано результати проведеної роботи.
– Ви також постили у Facebook про двигуни українського виробництва, які використовуються в літальних апаратах Акинджи та Кизилельма. Що це за машини? Які ще є напрацювання в плані технологічної співпраці? Колись була розмова про літаки.
– Авіабудівне співробітництво залишається одним із ключових елементів двостороннього стратегічного партнерства. Сторони активно проробляють перспективи проєктів створення спільних авіабудівних підприємств, зокрема за напрямком військово-транспортної авіації.
“Акинджи” – це турецький важкий ударний безпілотник, який наразі надходить на озброєння до турецької армії. Окремі модифікації даного БПЛА обладнані українськими силовими агрегатами ДП “Івченко-Прогрес” та АТ “Мотор Січ”. Потужність українських двигунів дозволяє цим системам нести більше озброєння та виконувати триваліші місії у порівнянні із славетними “Байрактар ТВ2”.
Що стосується “Кизилельма”, варто сказати, що цей перспективний національний проєкт в Туреччині зі створення безпілотного винищувача йде в авангарді розвитку світових безпілотних технологій. Використання українських реактивних двигунів виробництва запорізької кооперації підприємств серед іншого суттєво підвищує маневреність цього БПЛА і дозволяє забезпечити його ефективне використання не лише по наземним, але й по повітряним цілям.
Серійне виробництво “Акинджи” та “Кизилелма” планується на базі заводу “Байкар” в Україні з метою оптимізації логістичних та виробничих зв’язків з українськими двигунобудівними компаніями.
– Ну і повертаючись до бізнес-форуму у Львові, куди турецький бізнес готовий вкладати кошти? Скільки Туреччина готова вкласти у повоєнну відбудову України? Які це будуть регіони? Бо ми наприклад знаємо, що європейські країни фінансуватимуть відбудову кожна свого міста чи області.
– Нещодавно під час візиту президента Ердогана до України був підписаний важливий документ про відбудову України. Враховуючи значний досвід турецький будівельних компаній, ми будемо раді нашим турецьким партнерам, та запрошуємо до реалізації проєктів із відбудови України. Під час Міжнародної конференції з відновлення України в Швейцарії, турецька сторона озвучила зацікавленість взяти участь у відбудові Харківської області. Наразі Мінінфраструктури України спільно з Мінторгівлі Туреччини працюють над створенням відповідних робочих груп.
Попри війну, активні бізнес-контакти з турецькою стороною продовжуються. Згаданий вами бізнес-форум у Львові є яскравим тому підтвердженням. Організаторами виступили торгово-промислові палати України та Туреччини спільно з органами державної влади України, а також представниками українського та турецького бізнесу. Турецька сторона була представлена президентом Союзу палат і товарних бірж Туреччини. Захід дозволив обговорили напрями взаємодії, про які йшлося під час візиту президента Туреччини до Львова. Україна наразі – це країна можливостей для турецького бізнесу, і я радий, що наші турецькі партнери це розуміють та готові долучатися до реалізації проєктів з відбудови України.