За майже дев’ять років війни довелося спілкуватися з багатьма людьми, які побували в полоні. Когось схопили під час виконання бойового завдання в тилу противника, когось — пораненого під час бою, мешканці окупованих територій потрапляли за ґрати через свою громадянську позицію.
Був навіть один дезертир, який розповідав про свої подвиги, а потім з’ясувалося, що він пішов на той бік по горілку й там здався. Більшість не зламалися у пеклі й гідно витримали всі тортури, але були й такі, чий психічний стан був підірваний.
«Владіка поміняли», — зателефонувала мені вранці 4 лютого подруга. У той день були звільнені з полону 116 наших воїнів, в тому числі її син, 29-річний старший солдат ЗСУ Владислав Губар. Його розповідь — ще одне підтвердження, що наші вороги — нелюди, людожери й кати.
— Владе, що відчуває людина, для якої цей жах закінчився? Якими були перші хвилини на рідній землі?
— Спочатку розповім, як зустрічали росіян. Ми бачили, що там стояла невеличка купка — дві машини «швидкої», багато спецпризначенців та якихось персонажів у цивільному й трошки телекамер. Якщо нас зустрічали як героїв, то у них, мабуть, потім будуть гірші умови, ніж у нас у полоні.
Щодо моїх перших вражень. Коли нас привезли на якусь нейтральну територію, перш за все зняли скотч з очей та рук. До того завжди перевозили саме так. А на кордоні спецпризначенці командували: «Опустить голову, ничего не рассматривать». Але ми все одно якось дивилися.
І от до нас зайшов якийсь дядько в красивій формі. Подивився і сказав: «Доброго дня, хлопці». І потім: «Слава Україні!» Знаєте, це таке відчуття… Коли почули ці довгоочікувані слова, у всіх з’явилися сльози на очах. Я не міг нормально вимовити відповідь. Голос був хриплий від несподіванки, від нервування. «Почекайте буквально дві хвилини, і я вас заберу звідси нарешті». Ти сидиш і думаєш: «Боже, невже це все закінчилося?» І розумієш, що тобі пощастило, а комусь ні.
Нас зустрічало дуже багато людей. І військові, й представники Нацполіції, і прикордонники, й волонтери, понад десять «швидких» (медики миттєво госпіталізували тих, хто мав проблеми). Тобто одразу було видно, яка велика робота проведена. Ти розумієш, що на тебе чекали, що за тебе боролися. Я запитав: «Ми на Сумщині?» — «Так». — «О, я ще й на свою малу батьківщину приїхав».
Не буду приховувати, що в полоні іноді думав, що влада буде подавати у списки на обмін перш за все тих, чиї рідні заплатять якісь гроші. Багато хто теж так думав. І от ти розумієш, що ти звичайний хлопець зі звичайної сім’ї, але для України, для тих, хто тебе зустрічає, ти важлива людина. І тебе ще більша гордість бере — не дарма ти чогось прагнув і щось витримав.
Дуже гарна та тепла зустріч була. Кажуть, що це другий день народження, який ми будемо святкувати все життя.
Зрозуміло, що першим бажанням був дзвінок рідним, які нічого не знали про обмін. Сказав, що я живий і нарешті вдома.
— Чим ти займався до служби в армії?
— Я водій-автомеханік. До 2014 року працював на автомийці Bridgestone у Дніпрі. Коли почалися події на Майдані, ми з друзями не могли спокійно дивитися на те, що відбувається. Пішов до добробату «Самооборона Дніпра», це колишній «Днепр-1». У серпні 2015 року підписав контракт із ЗСУ. Служив в окремому батальйоні, який прикомандирований до 17-ї танкової бригади (Кривий Ріг). Звідти ми виїжджали в Зайцеве, Золоте, де несли бойове чергування.
Щодо початку масштабного вторгнення, у нас жах почався набагато раніше. З 15 лютого щоденні обстріли. Накривали Красногорівку, де ми стояли, та Мар’їнку. Били по електромережах, щоб вивести їх з ладу. 24-го я прокинувся о четвертій ранку, бо треба було збиратися на пост. До мене додзвонилася мати одного хлопця з Харкова: «Місто бомблять». Були прильоти по їхньому дому на Старій Салтівці. Після чого я сказав хлопцям, які були з Харківської області: «Зателефонуйте рідним, постарайтеся якось їх вивезти звідти. В Україні почалася війна».
25 лютого нас відправили в бік Волновахи, тому що там зазнавали великих втрат наші сусіди з 53-ї бригади. Ми мали посилити їх. Якби ворог прорвав ті кордони, нашу бригаду повністю б оточили й відрізали.
По суті, це був квиток в один кінець. Ми розуміли, що там нам ніхто не допоможе. З нашого батальйону поїхали 64 людини на легкоброньованих БМП. Потім до нас долучилися ще 70 осіб, п’ять БМП, чотири танки та трохи протитанкових гармат, пізніше додали ще трошки людей. Ми сформували якусь лінію оборони.
Два тижні, які ми провели там, були дуже жорсткими. Вранці 26 лютого ворожі гелікоптери почали бити по нашому лівому флангу, а 27−28 лютого працювали літаки: стабільно три-чотири рази на день один захід на нас, другий на Волноваху. Крім того, працювала їхня артилерія. Коли вони зрозуміли, що швидко не пройдуть, почали хаотично гатити фосфорними касетами з «Градів». Волноваха в диму, стояв страшенний сморід.
А 3 березня у нас була маленька перемога: нарешті збили літак, який нас бомбив. Після цього протягом години йому на виручку вилетіли чотири гелікоптери з десантом. Два з них ми збили. Хлопці взяли в полон вцілілих десантників і пілота з того літака. Я бачив цих полонених, коли ми їздили на нараду до командування. Воно було тимчасове, тому що там творився жах і хаос. Перші дні було дуже тяжко.
— Як ти потрапив у полон?
— Я залишився старшим на ділянці, яку мені виділили. Розставив хлопців по мобільних позиціях. Декого спереду себе. У них був танк Т-64, БМП-1 і десять осіб піхоти. Якби ворог прорвав правий фланг з боку Волновахи, вони мали дати легкий бій, перегрупуватися і далі з нами стримувати ворога. А лівим флангом керував 2-й батальйон нашої 54-ї бригади.
Але сталося так, що у нас закінчувався боєкомплект і взагалі не було провіанту. Командування чотири дні обіцяло: «От-от привеземо вам поїсти». І тиша. 9 березня я не витримав і поїхав до ТПУ (типовий пункт управління. — Авт.) нашого батальйону в Красногорівку. Це за 60 кілометрів. Там мені завантажили продукти, дали британські «Мухи» і двох свіжих бійців. Я мав потихеньку робити ротацію хлопців, щоб працювати далі. Люди вже були втомлені, бо ми весь цей час ночували в полі, не було де зігрітися толком.
Повертався тією самою дорогою, якою їхав. На жаль, не знав про те, що ворог за цей час кинув дуже багато сил на наш лівий фланг (вони розуміли, що там небагато людей було), прорвав його і зайшов до нас в тил. Коли ми повернули праворуч на вулицю, нарвалися на їхню групу — 80−90 осіб, два танки Т-90 і два БТР.
Нам, чесно кажучи, дуже пощастило, тому що ми їхали на моїй цивільній машині. Вони спочатку не бачили, хто в салоні. А коли вже роздивилися, почали впритул розстрілювати автівку. Одному бійцю куля зачепила голову, комусь в бронежилет прилетіло.
Коли нас кудись вели, побачили, що росіяни перед собою гнали бійців так званої «ДНР», а вже за ними йшли нормально екіпіровані російські кадрові військові. А ті голодранці.
Нас хотіли одразу застрелити. Але ми почали на ходу придумувати історію про те, що їхали ремонтувати техніку, яка була направлена сюди. Що на нас чекають і мають зустріти на фермі, там багато наших. А ми от заблукали. Це була дезінформація, щоб вони побоялися рухатися далі. Бо насправді у них в тилу стояли наші хлопці, з якими я потрапив туди 25 лютого. Добре, що мобілізовані підтвердили, що знаходяться у підрозділі з 6 березня. В їхніх військових квитках це було вказано.
Після цього ми випросили індивідуальний пакет, щоб надати допомогу пораненому. До нас підійшов російський командир: «Если будете говорить правду, даю вам слово офицера — будете жить». Відповіли: «Добре, ми готові». Тобто плели все, що заманеться, щоб вижити. Ще ми їм розказували, що нібито за залізницею, за селищем дуже багато наших сил, які можуть їх розчавити, що у них мало техніки й людей, щоб продовжувати наступ. Цей командир сказав: «Молитесь, чтоб вы сказали правду. Мы сейчас запустим беспилотник. Если соврали, сами понимаете, что с вами будет». Ми дуже переживали, тому що, коли проїжджали це селище, там, крім одної машини медиків, нікого не було.
Під ранок почався ще один бій. Поруч було гучно. Думали, що завалиться підвал, де ми сиділи. Ми зрозуміли, що вони далі нікуди не пішли й що хлопці, які чекали на мене, дають їм по зубах. Нас це трошки підбадьорило.
Потім прийшов російський офіцер, нас витягнули з підвалу. Поранений боєць частково втратив зір, сам пересуватися не міг, його нудило. Ми його вели. На одній вулиці нас зупинили. Перед нами стояли десь 20−25 бойовиків. Ми побачили підбиті танк та БТР, які вже дотлівали. Це була наша техніка.
Російський офіцер звернувся до нас: «Ну что, как вы там говорите по-своему?» Ми спочатку не зрозуміли, що він хоче. А він каже: «Слава кому?» Ми: «Слава Україні». Він подивився на нас, посміхнувся і продовжив: «В составе росийской федерации».
Нас завели в підвал триповерхової будівлі. Побачили там двох бійців — механіка й навідника БМП якраз з тієї групи, яку я зафіксував на правому фланзі, що мала дати бій. Вони гідно билися з ворогом. Я подав їм знак, що вони нас не знають. З ними був ще механік-навідник з того підбитого танку. Весь екіпаж загинув, крім нього. Проти них було три російських танки, дві БМП і багато піхоти. Вони боролися до останнього набою. Але, на жаль, не змогли багато зробити, тому що сили були нерівні. Командування їм сказало, що на них йде невелика ДРГ. А туди йшла майже ціла рота.
Ми там просиділи ще один день. Далі нас перевезли в донецьку «губу». Це місце, де «Моторола» катував українських полонених.
— Після цього ти потрапив у сумнозвісну колонію № 120 в Оленівці?
— Так. Спочатку нас там трохи побили. Вони це називають «приёмка». Там вже сиділи морпіхи, хлопці з 36-ї бригади та з 53-ї бригади. В Оленівці ми пробули місяць — з 14 березня по 14 квітня. Нас вивезли звідти перед приїздом «азовців».
За цей час дуже жорстких тортур не було. Лише одна зміна лютувала. Дуже розлючені, бо з початку війни були на передовій. А молоді хлопці 19−20 років ставилися більш-менш нормально. Вони були місцеві, а периметр охороняли російські військові.
До речі, росіяни прикривалися нами, щоб працювати артилерією і «Градами». Вони спеціально постійно били вогнем через нас. Бували прильоти від наших по місцях, де ми знаходилися.
Потім, наскільки я чув, в Оленівку приїхали співробітники Федеральної служби виконання покарань (російською ФСИН). Люди розповідали, що ті катували сильніше. У них дуже сильна ненависть до українців.
Стався такий епізод. Коли хтось з росіян почав закидати: «Вы же обстреляли Белгород», в одного з наших здали нерви. Він встав, повернувся до них: «А вы? Вы стерли мой Изюм с лица земли. У меня там жена, родители, у меня там все. Вы пришли ко мне с вашим „русским миром“. До вас в моем городе все было хорошо». І ті не могли нічого йому відповісти.
Багато хлопців не знали, що з сім’ями. Вони тільки чули, що в їхніх містах жах.
— Як і чому ти опинився на росії? Туди ж відправляють начебто особливо важливих. А ти простий солдат.
— Може, тому, що довго служив — шість років. Напевно, думали, що можу знати щось таке. Нас відправляли не за якимсь певним списком. 14 квітня вночі в КамАЗах поїхала перша партія. Наступної ночі — друга, куди потрапив я. Загалом нас було десь 400 осіб.
Спочатку попали в Таганрог. Там нам влаштували «приёмку» — били цілу ніч, щось кричали про Маріуполь, а ми не розуміли чому. Ще пройшли «живий коридор»: ми бігли, а вони нас били якимись спецприладами та шокерам. Після цього не чіпали півтора дня.
Потім посадили в автозаки й привезли в аеропорт. Ми прилетіли в Курськ. Там знову вже традиційна «приёмка» й «живий коридор». Зібралося керівництво СІЗО, яке вони називають «краснознаменным». Стояли жінки, медики, дуже багато спецпризначинців. Роздягали догола й пропускали нас. Били, сміялися. А жінки підказували, куди краще бити.
А далі чого там тільки не було. І проштрикували, і лили воду в рот через марлю, і прив’язували до якихось типу хрестів, і приводили людей нетрадиційної орієнтації, лякали, що ті нас будуть ґвалтувати, і «тапік» крутили. Постійно повторювали, що у нас набагато гірше ставляться до їхніх полонених.
Це тривало тиждень. У мене були надламані ребра, які потім зрослися трохи неправильно. Деяким було гірше, аж до летального кінця. Ми знаємо, що точно були закатовані до смерті двоє чоловіків. Одного виносили при нас. Після цього бити перестали.
— Чи випускали на прогулянку?
— Ні. Взагалі не дозволяли.
— А з одягом як було?
— Дали якусь стару уніформу. Я ж до Оленівки доїхав в одній флісці. У мене забрали все — баф, шапку, куртку, берці. Все гарної якості, я сам ці речі купляв. Тільки не зняли те, що піксельного кольору. І фліску хотіли зняти, але вона була трошки порвана. Це для мене стало дуже великим потрясінням. Ще iPhone забрали.
— Це все, на що вони здатні. Вкрасти, вбити.
— Безумовно.
В Курській області ми пробули три тижні. Нас возили в Слідчій комітет. Там тортур не було. Запитували: «Вас бьют?» Звісно, що ніхто не скаржився.
6 травня знову наказали збиратися. Сподівалися, що нас, може, готують до обміну. Бо ми повністю звільнили ту в’язницю. До нас приєдналися ще прикордонники з Сумської області, хлопці з гостомельського аеродрому, строковики Нацгвардії. Було багато людей.
Привезли до аеропорту. Посадили в літак, летіли дуже довго. Коли побачили автозак, відпала думка, що їдемо додому. Ми прибули в Донське Тульської області. У ДІЗО (дисциплінарний ізолятор) при виправній колонії, який був повністю відгороджений від світу.
Там нам зробили «приёмку», як завжди. Ніби перенесли її. До 24 травня нас не чіпали. Тільки глузування було. Ми вже думали, що тортур не буде. Але почули по їхніх перемовинах, що їде нова зміна, про яку навіть вони говорили не дуже добре. Коли приїхала ця зміна, почався жах.
Дуже пильну увагу вони приділяли тим, хто захищав Маріуполь. Наприклад, одному хлопцю, який сидів в окремій камері, 14 діб не давали спати.
— Щоб отримати свідчення, що Маріуполь ніби обстрілювали ЗСУ?
— Не зовсім. Там була справа про ґвалтування якоїсь жінки. Їй вирізали німецький хрест на грудях. Вимагали від нього зізнатися в цьому злочині. Коли він відключався, заходили та будили. У мене немає слів, щоб їх назвати. Це справжні нелюди.
А нас виводили з камери по п’ять осіб. Били нещадно по ногах, по боках, по печінці, по нирках. Чим попало, навіть якимись батогами.
Вони були завжди напідпитку. Приходили й влаштовували якісь ігри. Що в голову спаде. Знущання не припинялися. Били всіх, не звертаючи увагу на вік. Зі мною в камері сидів 70-річний чоловік з Ізюма. У нього була шизофренія. Він скаржився, що не відчуває кінцівок, що в нього все болить. Ми бачили, що це хвора людина. Але їх це не зупиняло. Його примушували так само, як і нас, присідати по три тисячі, а то й більше разів на день. Він просидів з нами десь два місяці. Одного разу вночі у нього стався інсульт. Ми викликали охорону. Нас вивели з камери, його госпіталізували. Подальшу його долю не знаю.
З травня нам не дозволяли вдень сидіти й розмовляти між собою. За нами стежили дві камери спостереження, взагалі без мертвих зон. Вони постійно бачили нас на екранах.
Вночі будили двічі. Відбій о 22:00 за графіком. О півночі — пів на першу будили, ми стояли сорок хвилин — годину. Потім відбій, а о третій — пів на четверту знову будили.
Ми взагалі не знали, котра година. Тільки по тюремних сигналах якось плюс-мінус орієнтувалися та коли водили на допит. Пристосувалися за сонцем визначати час, хоча вікна були забиті. Ми не бачили нічого. Дивилися у маленькі щілинки, що біля нас знаходиться. Була максимальна скритність. Не знаю, чому так.
— Як годували?
— В Оленівці показували, що годують нас як на забій, лише на телекамеру. Два рази телевізійники знімали наш обід. Перші поїли, а іншим взагалі не залишилося їжі. Те ж саме було і в Курській області.
А в Донському раціон був таким. Зранку — макарони з молоком. Один раз був «рекорд» — я нарахував аж 21 макаронину. В обід якийсь суп. От вони вважають, що це рисовий суп. А там дві ложки рису й вода. На вечір «делікатес», як вони казали. Це зварене картопляне лушпиння — немите, з землею, перемішане з якоюсь незрозумілою рибою. І того дуже небагато. Об’єм — звичайна чайна чашка. Все несолоне, несолодке. Як свиням накидають, і їж.
Нас завжди квапили: «Время, быстрее». Щоб ми навіть це нормально не поїли. Було тяжко. Люди втрачали свідомість від голоду.
— Де ви милися?
— В Оленівці не було нічого такого взагалі. В Курську помилися один раз, коли нас приймали. А в Донському, де ми сиділи, раз на тиждень, в неділю, водили в баню. Хоча це одна назва. Вам дають три хвилини, щоб сполоснутися. 15 осіб на 10 кранів.
— Надавали якусь медичну допомогу?
— Коли виникала крайня потреба. У мене там були проблеми з ногою. Вона набрякла, стала дуже великою, повністю почорнила, я не міг нею рухати, майже не відчував. Почалося гниття. Коли вони це побачили, почали водити до лікаря. Там кололи антибіотики, обколювали ногу, навіть спочатку давали знеболювальне. Потім приїхав якийсь хірург. Він без знеболення вирізав мертву тканину. Не одному мені, у декого теж таке було. Люди кричали від нестерпного болю.
Ще нас примушували пити воду з калюж. Одних били, а іншим казали: «Пока не выпьете лужу, ваши парни будут получать за вас».
Був там один кат. Приходить: «Я такую штуку увидел в интернете. Сегодня попробую на пятой и шестой камерах». Виводили людей, і він починав катувати. Певно, у нього якась психологічна травма була в дитинстві. Він практикував удари по потилиці, які можуть вимкнути людину, знаходив, де найбільше боляче буде, де найменше сінців. Від такого він отримував задоволення.
Коли з нами щось робили за межами свідомості, деякі їхні співробітники не витримували й уходили. Ми чули, як вони казали: «Я пошел, больше не могу это слышать». Але іншим це дуже подобалося.
До речі, ці нелюди дуже нервували й боялися, що їх відправлять на фронт або ще кудись. В цей ДІЗО їх присилали у відрядження з різних в’язниць. Звідки тільки не присилали. Одного разу прибула якась група, де більшість буряти. Щомісяця 24 числа вони мінялися. Напевно, тільки на місці дізнавалися, куди потрапили.
У них стадний інстинкт. Вони впевнені, що ми вороги, що ми порушуємо кордони, катуємо російськомовних, їмо малюків. Адекватних реально одиниці.
Цікавий момент. В тій тюрмі сидять ті, кому дали понад десять років позбавлення волі. За вбивства, інші тяжкі злочини. А ці кати запросто з ними балакали. От уявіть. Якийсь зек, який нам роздавав їжу, міг відповісти офіцеру матом: «Ни … не буду это делать». І той розмовляв із вбивцею як з рівним. А з нами вони вважали себе богами.
Часто обурювалися: «Вы нашим пленным отрезаете гениталии». А ти стоїш і думаєш: що ви взагалі несете? До потрапляння в полон я бачив відеозвернення російських полонених. Вони розповідали, що побачили країну, яка живе краще, ніж росія, що в селищі стоять ліхтарі з сонячними батареями, там є нова дорога по європейських стандартах.
До кінця вересня продовжувалися тортури. Потім все пішло на спад.
— Що допомагало вижити?
— Думаю, віра, молитва й надія, що ти скоро будеш вдома. Кожного дня собі це казав.
— Чи були пропозиції перейти на той бік?
— Були. Але я завжди відповідав: «Что вы мне такое предлагаете? У меня в россии вообще нет родственников. Это невозможно».
— Що було найстрашнішим за цей період?
— Невідомість. Навіть не через те, що буде далі, а що взагалі відбувається.
— Ви знали, що з Київщини та Харківщини їх вигнали, що Херсон знову наш?
— Взагалі не знали. Ми були закриті від світу.
Якусь інформацію нам включали після вересня. Десь тиждень-два. Щоб ви розуміли, це була нарізка з програм Соловйова, не новини. Показували, як Соловйов кричав, коли багато громадян, в тому числі зірок, виїхали з росії: «Теперь у нас столько вилл освободилось. Можно дать людям жилье».
А перед Новим роком показали новини про їхні обласні плани: «Мы начинаем проводити газ в села, отремонтируем больше 3,5 тисячи километров дорог, работаем на внутреннего потребителя». Ми всією камерою сміялися.
На допитах намагалися підловити: «Кто и когда крестил Русь?» Я спокійно відповів: «В 988 году князь Владимир». А вони самі не знають, коли це було. Не знають, що спочатку був Київ, а москва з’явилася у XII сторіччі. Їм вбили в голову, що світова історія почалася з росії, що Київ є російським. І вони думають, що споконвіку Україна їхня.
З нами сиділи люди, які вчили історію ще в радянські часи. Казали, що навіть в СРСР таку нісенітницю не несли.
Вони прикриваються Другою світовою війною. Показували відео та фото про знущання фашистів. Причому ми до фашистів? Вони навіть не розуміють, що Бандера сидів у в’язниці під час Другої світової війни.
– Як хлопці між собою спілкувалися? Бо в таких жахливих умовах, в такій ізоляції у кожного нерви можуть здати.
— От хтось щось зробив не так по дурості, після цього виводять всю камеру, б’ють і знущаються. На такому тлі, звісно, виникали деякі конфлікти та сварки. Але ми завжди старалися уникати таких моментів. Ми й так в полоні, не можна собачитися між собою. Казали один одному: «Хлопці, нам ворога достатньо. Якщо будемо сваритися через такі дрібниці, буде тільки гірше».
Сталося так, що я побував в кількох камерах. В одній були хлопці з різних бригад, які потрапили в полон пізніше. Вони приїхали в середині літа. В Старому Осколі, де вони сиділи, дозволяли дивитися новини. Так, російські, але хоч щось. Вони дали мені якусь надію. Саме тоді почав розуміти, за що нас з такою ненавистю катують. Тому що наші бійці дають їм жорстку відсіч на фронті.
Так от, коли нас перевели, спочатку ті хлопці на нас дивилися з побоюванням. Чи ми не заслані козачки? Тому що, на жаль, були такі, хто перейшов на бік ворога й працював на нього. Їх закидали в інші камери, щоб щось знайти, щось почути.
— Що будеш пам’ятати з цього жаху все життя?
— Напевно, Федеральну службу виконання покарань. Серед всіх, кого я пройшов, вона найстрашніша. Це «верные псы хозяина». Вони боготворять свого президента. Все розуміють, але мають знущатися з полонених. Навіть росіян готові бити, якщо це буде вигідно їм і захищатиме їхню дупу. Але над усім там стоїть ФСБ.
— Вас відвідували представники Червоного Хреста, якісь правозахисники?
— Ні. В Курській області раз на тиждень приходив начебто прокурор. В синій уніформі з золотими ґудзиками. «Жалобы есть на условия содержания?» Хтось якось поскаржився, що є, так потім їх цілий день на розтяжці тримали й били. Після цього всі казали, що немає.
А для свого телебачення вони знімали такий сюжет про «условия содержания». Заводили в кімнату, де все пристойно, є холодильник, в ньому продукти, на полонених нова форма, всі задоволені, все супер. Після зйомок зачиняли цю камеру. І все.
— Як твоє здоров’я зараз?
— Обстежили, призначили лікування. Є наслідки після тортур. Але без серйозних проблем. Лікарям та медсестрам щиро дякую.
— Мама сказала, що ти втратив половину ваги.
— Є таке.
— Вона так гідно трималася, не дозволяла собі плакати.
— Я дуже нею пишаюся. Але, коли побачилися, вже було багато сліз.
— Чого зараз хочеться найбільше?
— Зрозуміло, щоб війна закінчилася. І дуже хочеться сім’ю, створити домашній затишок. Щодо майбутнього після перемоги, мені подобається щось вирощувати. Тому навчаюся в Уманському аграрному університеті.
— Ти стільки всього переніс. Кажуть, що випробування сильну людину роблять ще сильнішою. Це так?
— Думаю, що психологічно став сильнішим, трошки твердішим в деяких своїх поглядах і готовим більше віддавати себе для інших.
Там іноді зникала надія на те, що колись це закінчиться. Але я казав собі: та ні, неможливо, щоб про нас забули, тому треба триматися і підтримувати інших. У багатьох були думки, що нас кинули напризволяще, що ми там назавжди, що українська армія не зможе перемогти. Вони були морально дуже пригнічені, бо опинилися у такій ситуації. А я намагався їх заспокоювати.
Зараз багато читаю, дивлюся новини. Стільки всього відбулося за цей час! На жаль, з тих, кого з мого батальйону відправили у Волноваху, повернулися лише троє. В полоні побачив ще чотирьох. Виявилося, що їх потім закрили в кільце й вони не змогли вийти звідти. І ще чотири були «трьохсотими». Про інших не знаю. Їх досі вважають зниклими безвісти… Взагалі багато знайомих хлопців загинуло. Про це я дізнався тільки зараз.
Завершуючи, щиро побажаю всім, хто чекає рідних з полону, обов’язково дочекатися. Ми маємо вірити, що все буде Україна.
