Про те, чим відрізняється українська школа від європейської, сказано вже не мало, але здебільшого з точки зору батьків, які разом з дітьми опинилися за кордоном. Цікаво, як цю різницю відчувають наші вчителі, що почали працювати у європейських школах і бачать кухню зсередини?
Українська вчителька Мирослава Косар зараз живе у Швейцарії. Вона працює у місцевій школі і навчається у педагогічному виші – взяла курс для українських вчителів про основи роботи вчителя у швейцарській школі. Для вчителів тут передбачена дуальна система освіти, тобто під час навчання можна працювати.
“Українська правда. Життя” розпитала Мирославу Косар про особливості швейцарської системи освіти.
– Мирославо, чи престижна у Швейцарії професія вчителя?
– Так, престижна, але зараз в країні катастрофічно не вистачає вчителів початкової школи. По-перше, тому, що ця робота потребує великих емоційних затрат. По-друге, на думку вчительської швейцарської спільноти, вчителі заробляють відносно мало. Ми не будемо порівнювати цю зарплатню з українською, але якщо її порівнювати з рівнем життя у Швейцарії, її недостатньо, особливо якщо йдеться про вчителів з невеликим педагогічним стажем.
У старшій школі зарплатня значно вища. А в гімназіальну старшу школу вчителю взагалі дуже важко потрапити, там досить велика конкуренція, тому що якщо є хороший педагогічний стаж, зарплатня може сягати до 200 тисяч франків на рік – це, фактично, 200 тисяч доларів.
Ця різниця в оплаті частково пояснюється різницею у рівні отриманої освіти.
– Як побудована швейцарська шкільна освіта?
– У ній є три основні ступені. Початковий ступінь – це обов’язкові два роки дитячого садочку. Його не можна не відвідувати. Якщо батьки відмовляються водити дитину в дитсадок, спеціальні служби складуть на них протокол порушення.
Однак зазвичай швейцарські батьки хочуть, щоб їхні діти відвідували садочок, бо завдяки мають змогу працювати. У Швейцарії державні дитсадки беруть дітей лише з чотирьох років, а от приватні – з меншого віку. Проте приватні дуже дорогі – їхня вартість сягає до двох тисяч франків у місяць за неповний день, тому перед батьками постає вибір: або не працювати і бути з дитиною, або працювати на приватний дитсадок.
Якщо дитина закінчила дитячий садочок і їй виповнюється шість років, вона йде у перший клас. І тут є цікава прив’язка до дат. Дитина може стати першокласником, якщо їй виповниться шість років до 31 липня. Якщо пізніше, наприклад, першого серпня, то в перший клас її уже не беруть. Так само з дитячим садком. Початкова школа у Швейцарії триває шість років – з першого по шостий клас.
– У початковій школі один вчитель усі шість років?
– Так, все як у нас: він веде основні предмети, але можуть бути ще окремо вчителі мистецтва, іноземної мови тощо. Також поруч з учителем є асистент – іноді він також може проводити уроки, а іноді просто допомагає класному керівнику. У різних кантонах правила різні.
У початковій школі часто об’єднують два класи: 1 та 2, 3 та 4, 5 та 6. Мені спочатку було важко було звикнути до цього, але тут є своя логіка. До того ж навчальні матеріали та підручники адаптовані до цієї моделі.
У школі ставка робиться не лише на навчання, а й на формування соціальних навичок, вміння взаємодіяти, спілкуватися, а також самостійно працювати. Це не завжди позитивно сприймають наші українські батьки, що живуть у Швейцарії. Часом для них це виглядає так, нібито у школі діти нічого не роблять, а тільки граються. Особливо якщо порівняти програму з українською. Проте вміння вислухати опонента, поставити запитання та виконати разом проєкт – не менш важлива навичка в житті, хіба не так?
Щодо навчальних навичок, то можна розглянути їх на прикладі математики: у першому класі діти у виконують різні математичні дії в межах 20, в другому – в межах 100, в третьому – в межах тисячі. Проте це не означає, що вони тільки додають або віднімають оці числа і більше нічим не займаються. На уроках діти виконують різні творчі і практичні завдання, проєкти. Наприклад, скільки має бути вікон у двоповерховому будинку, якщо на кожному поверсі по дві кімнати. Спочатку ми цей будинок намалюємо, потім побудуємо з різних геометричних фігур тощо. Урок триває дві години з перервою на 5 хвилин, а часто навіть і без неї. Навіть для першого класу.
І це не важко, бо тут за партою сидять 15-20 хв максимум, потім завдання змінюється. Діти можуть виконувати його на підлозі, підвіконні або й коридорі. Дуже часто це групове завдання, основна ціль якого – не результат, а вміння домовитися між собою.
Працювати в класі з відчиненими дверима – це досить популярно. Нерідко до груп долучається хтось з працівників школи чи вчителів, які проходять повз. А ще на уроки запрошують різних експертів (наприклад, з банківської сфери – для математики, журналіста – для уроку німецької). Тож діти дуже відкриті до спілкування й не лякаються, коли приходить якийсь гість.
– Ви сказали, що у старшій школі є поділ на гімназійну і звичайну, й до гімназійної йдуть ті, хто навчається краще. Раніше і в Україні було щось подібне, але одна з ідей НУШ – давати однакову базову освіту до 9 класу. Тому конкурсного відбору як такого у цей період немає, він дозволений лише в окремих випадках. А що в Швейцарії?
– Відбір відбувається наприкінці початкової школи. Орієнтовно за пів року до її закінчення батьки отримують результати навчання дітей, а також інформацію про можливості на майбутнє. Ті, хто навчається краще, можуть піти в гімназію, хто гірше – у базову середню школу.
У гімназії навчальний процес дуже складний, треба багато вчити. Наприклад, до двох іноземних мов (англійська та мова інших кантонів) додається ще третя мова, а інколи й латина. Після закінчення гімназії діти складають матуру (щось схоже на наше ЗНО) і потім вступають до університету.
Діти, які навчаються у базовій середній школі (тобто негімназіальній) вже у дев’ятому-десятому класі повинні знайти собі робоче місце у якійсь компанії й одночасно навчатися. Іноді знайти роботу їм допомагають батьки – для цього вони залучають усі свої зв’язки, адже не так і легко знайти робоче місце. І вже після дев’ятого класу діти вступають до Lehre (“лєре”) – це школа, яка нагадує наше професійне училище. Тут вони отримують професійну освіту і по закінченні навчання вже мають професію.
Хочу зазначити, що конкуренції між звичайним школами і гімназіями немає. Це просто різні шляхи побудови майбутнього. Більшість швейцарських батьків навіть задоволені, що їхня дитина після закінчення “лєре” матиме професію й почне самостійне життя.
Але на мою думку, в цій системі освіти все ж таки є елемент несправедливості, особливо якщо йдеться про дітей емігрантів та біженців, які погано володіють мовою і мають з цього предмету невисокі оцінки, але чудово володіють іншими предметами. Великий відсоток таких дітей відправляють у базові середні школи. Це ми зараз спостерігаємо і з українськими біженцями.
Загалом дітям пропонують варіант, який вирівнює цю несправедливість – піти на клас нижче, ніж дитина була в українській школі, проте часто це стає фактором, який більше демотивує, аніж стимулює. Та й нашим батькам дуже важко це сприймати, бо в нас є традиція, що університет – це найкраще для дитини.
Я знаю два приклади, коли тут, у Швейцарії, українська мама забрала дитину з державної школи й віддала до приватної, бо там цього поділу немає, тож всі випускники зможуть вступити до університету, а не йти до лєре. Єдине, яке питання в мене залишилось: а чи запитали дитину про її бажання?
– А як відбувається спілкування вчителів з батьками? Чи можуть батьки прийти і сказати: моя дитина погано вчиться, бо це ви її погано зацікавили?
– Ні, батьки не втручаються в навчальний процес, проте можуть за бажання долучитися до шкільного життя (свята, якісь позакласні заходи).
Швейцарських вчителів ще в університеті вчать, як будувати діалог з батьками. Є чіткі концепції на різні випадки. Цікаво, що вони грунтуються на зразках комунікації лікарів зі своїми пацієнтами. Наприклад, якщо дитина не вчиться і батькам байдуже – це один спосіб діалогу. Якщо дитина не хоче вчитися, а батьки тиснуть, аби вона вступила до гімназії – це інший метод комунікації. Це справді дуже допомагає вчителю, особливо, якщо йдеться про складні випадки. Мені хотілося б, що в наших педагогічних університетах теж цього вчили.
Також вчителям пропонують перелік фраз, які можуть стати їм у пригоді на різні випадки спілкування. Наприклад, фрази, які не можна говорити батькам: “Ваша дитина погано вчиться”, “Ваша дитина не бере участі в шкільному житті”. Або ті, які говорити не бажано, але вони не суперечать законодавству. Також є фрази, які дуже бажано говорити, бо вони налаштовують на діалог і допомагають подолати або уникнути складної ситуації: “Я хочу допомогти вашій дитині, тож давайте разом проаналізуємо ситуацію…”, “Нам (школі), дуже важливо, щоб дитина була щасливою і їй було комфортно навчатися”. Як вчитель я отримала від університету купу листів з прикладами, які допомагають зрозуміти, як реагувати на певну ситуацію.
Вчителю також рекомендують уникати спілкування з батьками в месенджерах (Viber, Telegram, Facebook Messenger, WhatsApp тощо). Усю інформацію, включно з домашніми завданнями, радять повідомляти е-мейлом або на шкільній електронній платформі. Батькам зручніше спілкуватися у месенджерах, проте вчитель не має бути зручним. Для нього це спілкування може стати причиною перевтоми й вигорання.
Якщо вчитель все ж вирішив комунікувати у месенджерах, потрібно окреслити певні правила й закріпити це у повідомленнях. Наприклад, що він не відповідає на повідомлення після певної години (скажімо, після 16:00 й до 7:00) або ж не відповідає на запитання, якщо він вже повідомляв про це в чаті.
Ще одна рекомендація – результати зустрічей з батьками (і індивідуальних, і на зборах) вчителю варто закріпити письмово у вигляді протоколу, який надсилається протягом кількох днів батькам на е-мейл. Це щоб не було непорозумінь та маніпуляцій на кшталт “А я це не чув”, “Я не знав”.
Крім рекомендацій, є правила, які окреслюють, що вчитель може робити, а що – ні. Насправді перелік, що я не маю права робити, є невеликим.
– Чого ви не маєте права робити?
– Наприклад, кричати на дитину.
– А якщо закричите?
– Якщо дитина поскаржиться батькам, що вчитель на неї кричав, і вони на це захочуть відреагувати, вони можуть написати ноту директору школи. І далі вже адміністрація розбирається з цією ситуацією. Також я не маю права застосовувати до дітей фізичну силу, робити негативні зауваження, критикувати.
– Критикувати – тобто сказати щось на кшталт: “Ти погано розв’язуєш задачі”?
– Так, я не маю права цього сказати. Але якщо я нормальний вчитель, мені й правила не потрібні, щоб це не казати.
– Наші школярі вивчають дуже багато предметів, особливо у старшій школі. Але вже впроваджуються інтегровані курси, які об′єднують кілька предметів. Це допомагає не лише розвантажити дітей, а й дати системний підхід до вивчення наук. Однак поки що таких курсів небагато, і об′єднують зазвичай близькі предмети: мова – література, всесвітня історія – історія України, природничі науки. А як у Швейцарії?
– На інтеграції наук будується швейцарська модель освіти, особливо у старшій школі. Міжпредметні зв’язки тут дуже добре пропрацювані. Бувають досить незвичні для нас поєднання предметів, наприклад, історія з географією. Або математика і література.
У нашому кантоні є інтегрований курс “Людина, суспільство, історія”, який об’єднує природничі й гуманітарні науки.
– Можливо, наші школи й хотіли б цього, але виникає питання – хто буде вести подібні інтегровані курси? Де взяти вчителів-універсалів?
– У Швейцарії цього вчать в університеті й на курсах підвищення кваліфікації. На жаль, в Україні університети не співпрацюють зі школами. Я не буду говорити про окремі кейси, коли окремі кафедри і викладачі університетів зацікавлені у співпраці з вчителями-практиками. Йдеться про загальну картину. Будьмо чесними, український педагогічний університет абсолютно не розуміє, що відбувається в школі.
– І вчителів часто готують науковці, які живу школу давно не бачили.
– У Швейцарії в університетах викладають кращі вчителі, які поєднують викладання з роботою у школі. Студентам дають практичні речі, які їм потрібні будуть у роботі.
Коли я навчалася в нашому українському педагогічному університеті, ми довго вивчали курс вікової психології. Це круто, це дуже важлива інформація про те, як розвивається психіка людини від народження і до старості. Але коли я прийшла до школи, то зовсім не розуміла, що робити з цими дітьми. Бо в університеті не отримала жодних порад, лише суху теорію, яка геть не пов’язана зі школою.
У Швейцарії навпаки. Якщо ти навчаєшся на вчителя початкових класів, то тобі дуже детально дадуть не всю вікову психологію, а саме того віку, в якого ти будеш викладати, тобто те, що тобі треба для роботи. На парах в університеті розглядають конкретні практичні питання про те, що робити у тій чи іншій ситуації: якщо дитина систематично запізнюється, не виконує домашнє завдання або працює швидко, але страшенно неохайно.